Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Обидва гугеноти з загону пояснили дю Барта, що вони, не знаючи Парижа, нізащо б не втрапили потемки до шинку, якби не здибали оцих двох одновірців. Та вигляд їхній показував протилежне: що вони побували вже не в одному шинку й поводились там не вельми доброзвичайно, бо таки були добре пошарпані. Анрі враз забув свою роль простолюдця й загорлав на своїх:

— Розбишак збираєте? Бійки заводите? Ви нас усіх ганьбите!

Вони гучно зареготали, а дю Барта штовхнув Анрі під ребра, і той зрозумів, що справді поводиться кумедно, як згадати про його вигляд. Тому він замовк і більш не втручався. А нові гості побряжчали грішми в кишенях, поклали дещицю на стіл як завдаток і зажадали каплунів, що вже наче допеклись, бо блищали на рожні золотаво-присмаглою шкіркою. Пана дю Барта й кумедного дідуся вони щедро запросили підвечеряти з ними, але самі їли якось навдивовижу похапцем і неначе весь час дослухалися, що чути на вулиці. А пожирувати зі служницями, що липли до них, то вже й зовсім не мали часу. Ледве-но понаїдавшись, вони подалися геть — і двоє з загону, і розбишаки. Чути було, що спочатку вони йшли тихенько, а трохи згодом затупотіли ногами, немов утікали.

Дю Барта про всяк випадок мовив:

— Тепер ти не казатимеш, хазяїне, що гугеноти щось тобі зосталися винні.

Відповіддю йому була мовчанка; а тим часом надворі почулась розмірена хода, у вікнах сяйнули смолоскипи: вулична сторожа. На порозі стали офіцер і один солдат.

— Де гугеноти?

— А он! — вигукнув шинкар, показуючи пальцем на довготелесого й невеличкого дідуся. — Курей їдять, а гроші їхні мені відразу здались якісь не католицькі.

Рудий, коротун і троє їхніх сусідів, та й служниці потвердили, хоч їх ніхто не просив. Аж як офіцер спитав суворіше, вони призналися, що тут були й інші. Але платили оці двоє!

— Напевне, когось пограбували — ми зразу так подумали!

І сторожа забрала Анрі та дю Барта.

Той більше не дбав про Анрі, а пішов з офіцером попереду. Можна було здогадатися, що він йому сказав, бо сторожа звернула зі своєї дороги. Незабаром вони прийшли до будинку, що його Анрі впізнав: то був палац Конде, і сюди він мав би податися зразу, якби не знадився пригодою і не зайшов перевдягнений до шинку. Тут його вже давно чекали, відразу набігли слуги з ліхтарями — видно, повідомлені про те, в якому чудному вигляді прийде король Наваррський, бо схилились перед ним до землі.

Тоді раптом зробив те саме й дю Барта.

Анрі спершу завели до кімнати, де він умився й перевдягся, а потім до другої: там сидів адмірал Коліньї. Він хотів підвестить, та Анрі, швидший, не дав йому. Принцеса Бурбон теж була там; вона стала перед братом на одне коліно.

— Я ваша віддана служниця, брате, тож дозвольте й мені послухати, що вирішите ви з паном адміралом у цю останню годину.

Вона промовила ці слова так само вимогливо, як удень сказала за столом: «Пам'ятай про нашу матір!» Поважний, офіційний тон мав остаточно повернути брата до розуму. Катрін добре знала, що в нього тепер на думці і які важливі речі ладен він забути задля принцеси Валуа. Вона була ще майже дитина, і голос її тремтів, але вона сказала своє. А тоді відступила зі світла в сутінь.

Анрі промовив:

— Пане адмірале, ваше бажання таємно побачитись зі мною збіглося з моїм бажанням, і ось я прийшов.

— Королева Франції ні про що не здогадується? — спитав Коліньї.

— Я певен, що ні,— відповів Анрі, хоч зовсім не мав такої певності.

Адмірал повів далі:

— Я повинен відкрити вам те, чого ви самі не можете знати: в Парижі нас не люблять. Шлюб ваш нічого в цьому не змінить, бо нас ненавидять за нашу віру.

«А може, й за те, що ви надто часто дозволяли солдатам грабувати», — додав Анрі подумки, згадавши пригоду в шинку. Скільки ж ненависті мусило накопичитися в людях із їхнього-таки народу — не до віри, а до її прихильників, — коли простий селюк може вихопити з вогнища головешку й замірятись на життя свого гостя лиш тому, що той — гугенот!

— До цього не слід було допускати, — сказав Анрі— Адже ми всі французи.

— Але одні намагаються заслужити собі рай, а другі — пекло, — відказав Коліньї.— Це така сама правда, як те, що ваша мати, королева, жила й померла в протестантській вірі.

Син королеви Жанни схилив чоло. Він не міг нічого відповісти, бо великий сподвижник його матері побивав його пам'яттю про неї. Вони обоє, старий і небіжчиця, стояли заодно проти нього, як люди однієї доби й однакової непохитності в переконаннях. Тому вони й при дворі до останку поводились так різко й непримиренно, що мусило статись нещастя. «Та що це я? Виходить, моя матуся сама винна, що їй відібрали життя? Ні, ні! Краще вже нехай вона вмерла від легенів, а пані Катрін не підсипала їй ніякої отрути!»