Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

І вона врешті надумала забрати сина й утекти від королівського двору. Вона готувалась так обережно, що й Анрі не здогадувався: почала з того, що поїхала до одного зі своїх маєтків і смирненько звідти повернулась. Але друга Жаннина подорож із сином по її володіннях у різних провінціях скінчилася тим, що вона втекла на південь. До По вони добулись у лютому; юному принцові Наваррському йшов уже чотирнадцятий рік, і якраз тоді він дістав перші настанови, як правити державою і як воювати — що, власне, те саме.

Жанна тепер ставилась до своїх підданих як до ворогів, бо вони за час відсутності їхньої королеви збунтувалися проти істинної віри. І з ласкавої Жанни на якийсь час зробилась жорстока володарка. Сина вона послала з численним штабом дворян та з гарматами помститися за одного зі своїх прибічників, і бунтівникам довелося скрутно.

Зразу після того її родич Конде спробував учинити не більш не менш як напад на короля Франції та його двір. Королева-мати гадала, що сигналом до нових заворушень на півночі й на півдні була втеча її доброї приятельки Жанни, і, як завжди, коли їй ставало скрутно, вдалась до переговорів. Вона послала до Жанни одного пронозливого пана з гучним ім'ям; та хоч як солодко розводився той, Жанна знала, що її просто хочуть знову заманити в свої руки.

Тому вона просто зажадала, щоб її сина зробили справжнім намісником у Гієнні, великій провінції з головним містом Бордо; бо досі Анрі лише мав титул намісника. А що Катерина й тепер не погодилась на це, все стало зрозуміле. Відразу Коліньї й Конде спільно розпочали нову військову кампанію. А Жанна мала таку підозру, що тепер вороги спробують силоміць захопити самого принца Анрі. Особливо кардинала Лотарінгського вона вважала здатним на що завгодно. Він був небезпечніший, ніж королівський дім, бо Валуа вже мали в руках владу, а Гізи тільки жадали її. Жанна д'Альбре по собі знала, що це означає.

Тому вона вирішила перебратись туди, де позиції протестантів були найміцніші,— до Сентонжу, що лежить понад узбережжям океану північніше від Бордо. Анрі охопило радісне хвилювання, та його матір не покидали сумніви.

— Чого ти плачеш, матусю?

— Бо я не знаю, де добро, а де зло. Адже сатана завжди стоїть на перешкоді добру, і хоч би як я вчинила, однаково мушу боятися, що це він мене підбив.

— Ні. Бовуа мені каже, що я вже великий і можу піти на війну.

— А хто такий твій Бовуа? Хіба сатана ніколи не промовля його вустами?

— Цей раз він користується вустами пана де ла Мот-Фенелона. — Так звали посланця Катерини. — Я добре вмію розпізнавати голос лукавого! — вигукнув Анрі.

На це Жанна не відказала нічого. Вона була надто щаслива, що хоча б її чотирнадцятирічний син іще вміє відрізнити добро від зла. Коли Жанна дивилась у його сповнене рішучості личко, тоді вона зневажала своє оточення — тих, що не радили їй розривати з двором, бо самі вони були тільки світські люди або й слабодухи. В такі хвилини вона не боялася й нашіптувань сатани і сама перемагала його в своїй душі. Її син уже доріс до того, щоб узяти зброю, ось що було головне!

Вона тільки спитала, щоб розвіяти всі сумніви:

— А за що ж ти, сину, битимешся?

— За що? — здивовано перепитав він, бо з радощів зовсім забув про те, запалившися думкою, що нарешті піде в бій.

Жанна не стала допитуватися далі, вона подумала: «Дарма, колись зрозуміє, за що. Підступність ворогів, а ще дужче — підступність долі навчить його. І щоразу йому додаватиме снаги те, що він бореться за істинну віру. Та й кров же повинна озватись: адже Конде, його дядько, ближчий родич, ніж будь-хто з католицьких князів. Крім того, все королівство жадає, щоб наша перемога принесла йому мир, — додала Жанна, згадавши й про честь. — Але головне, — міркувала вона далі,— це служити богові. Все життя мого синочка буде як суцільна брила, і споїть його в одне ціле віра».

Ось як прикро помилялась королева Жанна щодо свого веселого забіяки. Вона не хотіла й знати про ноги принцеси Марго, хоч сама бачила, як він цікавився ними, коли її добра приятелька Катерина показала їй ту сценку з вікна. Забула вона й про те, що в монастирській школі він врешті-решт усе ж таки зрікся своєї віри й пішов до обідні. Звичайно, деякий час він мужньо опирався, але що може вдіяти дитина, коли за неї так узялися всі. Та що вдіяв би тут навіть дорослий, коли він хоче мати друзів і тішитися життям, а не стати мучеником? Одначе королева Жанна належала до тих людей, що їх не можуть навчити ніякі знегоди, ніякі підступи ворогів. Зате ці люди, навіть старіючи, ще здатні любити й вірити.