Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Анрі знав свою матір краще, ніж вона його, а тому дуже рідко просив у неї грошей. Він полюбляв азартно грати, часто бенкетував, а кошти добував, посилаючи різним людям боргові розписки. Дехто повертав таку розписку назад, а дехто присилав під неї грошей; від матері Анрі все це приховував. Тільки війна могла сплатити його борги, і юнак добре розумів це. Отже, він мав не лише високі та некорисливі підстави жадати усобної війни. Він був тоді такий самий, як і всі голодні гугеноти. Проте це було добре й для справи, якій він служив, бо ж тим завзятіше й переконливіше він говорив і діяв.

Жанна вирушила з ним у дорогу; та ще не доїхали вони до протестантської фортеці Лa-Рошель, як їх знову загаяв той самий посланець французького короля. Він спитав принца Наваррського, чого йому так захотілося у Ла-Рошель, до свого дядька Конде.

— А щоб не втрачатися на вбрання, — вмить відповів Анрі.— Нам, принцам крові, треба загинути всім разом, тоді жодному не доведеться носити жалобу по інших.

Той пан Фенелон, видно, мав Анрі за дурника, а то б не пробував намовити його проти матері. Не називаючи її імені, він заговорив про паліїв усобної пожежі.

— Відро води — й усій пожежі кінець! — ураз вигукнув Анрі.

— Як це?

— Нехай кардинал Лотарінгський видудлить те відро й лусне!

Коли придворний пан і цього не зрозумів, то він був дурніший за п'ятнадцятирічного підлітка. Зате Жанна примічала синові дотепні відповіді. Вона так утішалася сином, що не дуже поспішала до Ла-Рошелі й трохи не попала в лабети Монлюкові, якого знов послали в погоню за нею. Одначе мати з сином щасливо дістались до укріпленого міста над океаном, і велика, неповторна була то радість — нарешті побачити довкола себе самих тільки друзів. Від тієї радості в них блищали очі — і коли вони сміялись, і коли плакали. Коліньї, Конде й усі, хто був уже там і тривожився за них, відсвяткували зустріч не менш розчулено.

Це дуже багато — місто, де вас оточують зичливість і безпека, коли ви проїхали цілу країну ненависті й переслідувань! Зразу розвіюється недовіра, можна забути про обережність, і людині, що втекла від небезпеки, на перший час досить того, що вона на волі, спокійно дихає. Ви не боїтеся виповідати все, що вас мучило й злостило, а інші дивляться на вас і говорять ніби вашими устами. Ви разом, серед своїх, довкола вас тільки люди, яких ви не мусите зневажати. Визволи нас від лукавого! Проведи крізь усі небезпеки тих, кого я люблю! І ось вони вже тут.

Анрі стояв над морем. Навіть у нічній темряві йому можна було, нікого не боячись, ходити до гавані й на бастіони. Море котило могутні хвилі, вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу. Його матуся в хвилину такого захвату, коли серце аж калатає, сказала б, що це промовляє бог. А її сина Анрі п'янила думка, що ці водяні гори не перестануть котитись і ревти, аж поки розіб'ються об незнаний берег нової частини світу, Америки. Мабуть, вона пустельна, безлюдна й вільна; тобто, думав він, вільна від зла, від ненависті, від примусу вірити в те чи в те і або страждати за свою віру, або ж мати владу. Так, ночами, над безкраїм морем, стоячи на камінні, мокрому від бризок, юний син ставав зовсім схожий на свою любу матусю, і те, що він називав Америкою, було, власне, царство боже… Іноді серед невиразних швидкоплинних хмар на мить проблискували зорі; отак само ще невиразна, мов хмара, душа п'ятнадцятирічного юнака іноді на мить осявалася світлом. Згодом вона вже не буде здатна до такого; земля під ногами в нього робитиметься дедалі реальнішою й твердішою, і він триматиметься за неї всіма чуттями й помислами.

Принд Наваррський квапив старших нарешті вдарити на ворога. Він не бажав ні порад, ні промов. Представникам міста, що вийшли його вітати, він відповів:

— Я не вмію так гарно говорити, як ви, але я зроблю щось краще — я щось зроблю!

Нарешті він побачить ворога, нарешті помститься за все й покаже, чого він варт, нарешті він натішиться!

— Матусю, це ж волає до небес! Французький король відібрав у тебе всі твої володіння, а його військо захоплює наш край. Я хочу битись! Ти знов питатимеш, за кого? За тебе!

— Катерина, моя добра приятелька, вимудрувала листа до суду в Бордо, і той суд має оголосити, що мене позбавлено всіх моїх володінь. Вона твердить, ніби мене тут утримають у полоні,— так, ніби сама не має того на думці! Ні, тут — притулок, а не в'язниця, хоч я й не можу залишити місто й користуватися всім своїм добром. Хай це буде жертва, принесена богові! Так! Іди і розбий його ворогів! За нього бийся!