Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

І ось той Анрі звернувся до нього з посланням, у якому пихатим, повчальним тоном нагадував про його обов'язок і повинності перед королівством. Це б іще можна стерпіти, якби не манірний стиль, — мабуть, послання вимучував у поті чола секретар-чужоземець, або ж Анрі-монсеньйор, якщо то писав він сам, не знав уже як і хизуватися вишуканістю та вченістю, достоту мов його сестриця Марго! І принц Наваррський у своїй відповіді висміяв усю їхню вельможну сімейку. Автор послання, мовляв, висловлюється наче який чужоземець, мови простих людей цієї країни він не знає. Ну, а правда, звичайно, там, де говорять як слід французькою!

Посилаючись на мову й стиль, Анрі виказав дещо таке, чого й не усвідомлював: адже він і сам був трохи чужинець, і мова, якою він говорив змалечку, була не зовсім французька. Звісно, відтоді він навчився говорити мовою двору, школи, а нарешті й мовою солдатів та народу, що була йому найлюбіша. «Французьку мову я собі обрав!» — ще скаже він згодом, коли знов усвідомить, хто він і звідки. А тепер він волів вірити, що ця мова його рідна і єдина. Він спав, коли доводилося, зі своїми людьми на сіні, не роздягаючись, і мився ненабагато частіше за них, і тхнув, і лаявся так само, як вони. Деякі звуки французької мови він і досі вимовляв трохи не так, одначе не хотів того помічати, забув і про те, як колись на шкільному подвір'ї двоє його тезків штовхали один одного під бік та сміялись, коли він замість «тарілка» казав «талірка». Але він і досі вимовляв це слово так.

Інколи він виразно бачив у бойових діях адмірала Коліньї помилки. Це бувало тоді, коли його не захоплювало до останку жадання жити і мчати вперед на коні. Здебільшого йому вдавалося, що битись — це важливіше, ніж вигравати бої,— життя-бо таке довге й радісне! Адмірала, вже старого чоловіка, годилось шанувати, бо він знав мистецтво війни; а лиш поразки, перемоги й досвід, лиш усе це разом дає таке знання. Цьому втіленому богові війни з обличчям трагічної статуї Анрі не звіряв своїх сумнівів і ділився ними тільки з кузеном Конде [30] …з кузеном Конде. — Анрі Конде (1552–1588), син Людовіка Конде, після батькової смерті вступив до протестантського війська. Після Варфоломіївської ночі втік до Німеччини, щоб з протестантськими князями виступити проти Франції. Згодом повернувся до Франції. , сином забитого принца крові, якого Коліньї віддав у жертву.

Вони були згодні в одному — в тому, що зближує тільки юнаків: старий віджив свій час. Йому вже ніщо не вдається — а власне, як уже зайшла про те мова, то коли йому що вдавалося? Е ні, гріх так казати! Одного разу він урятував Францію [31] …він урятував Францію… — Ідеться про героїчну оборону Сен-Кантена 1557 р. Нечисленною залогою міста, обложеного іспанцями, командував адмірал Коліньї. — про те згадують усі старі люди, це було у Фландрії, під… як же пак називається те місто? Гізи тоді хотіли воювати з Філіппом Іспанським, нашим природженим ворогом. Це все діло давнє, діялося, ще як нас на світі не було, і хто його пам'ятає до ладу? Пан адмірал не радив тоді розпочинати кампанію, а в останню хвилину відвернув поразку, сам засівши в неукріпленому місті. А кому дісталась нагорода? Не йому, а Гізам, винуватцям тієї війни. Це ще гірше, ніж якби він те місто — ага, згадав! — Сен-Кантен воно називається, — зразу віддав іспанцям. Як уже кому не щастить…

Що правда, то правда: свого часу він відібрав у англійців Булонь [32] …свого часу він відібрав у англійців Булонь. — Адмірал Коліньї брав участь у облозі Булоні — захопленого англійцями французького міста на узбережжі Ла-Маншу. . Про це ще не забуто. Він командував французьким флотом, і коли я зі скелястого берега в Лa-Рошелі дивився в той бік, де лежить Новий Світ, мені пригадалося, що з усіх французів пан адмірал Коліньї перший спробував заснувати там французьку колонію [33] …пан адмірал Коліньї перший спробував заснувати там французьку колонію. — Ідеться про організовані Коліньї колоніальні експедиції: до Бразілії в 1552 р. та до Флоріди в 1562 і 1565 pp. Усі три експедиції зазнали невдачі через вороже ставлення іспанців. . Чотирнадцятеро переселенців з двома пасторами відпливли на кораблі до Бразилії, і, звичайно, з цього нічого не вийшло. З адміралом майже щоразу так ставалося: він робив усе, що лишень міг, і програвав. Як уже кому не таланить…

Усе-таки він часто перемагав; але ж то були перемоги над королем Франції, якого він завжди хотів тільки примирити з його підданими-протестантами й визволити з рук Гізів. Тому панові адміралу весь час доводилось підписувати нічого не варті угоди, а потім війна починалася спочатку [34] …весь час доводилось підписувати нічого не варті угоди, а потім війна починалася спочатку. — Йдеться про три угоди: 1) Амбуазький мирний договір між католиками й протестантами 19 березня 1563 p., яким закінчилась перша гугенотська війна (1562–1563); за цим договором французькі дворяни й більшість населення в їхніх володіннях мали дістати цілковиту свободу віри. 2) Мирний договір у Лонжюмо 23 березня 1568 р. після другої релігійної війни (1567–1568), який підтвердив чинність Амбуазького договору. 3) Сен-Жерменський мирний договір 8 серпня 1570 p., що завершив перший період релігійних війн і підтвердив цілковиту громадянську рівноправність гугенотів. За цим договором їм передано чотири великі фортеці: Лa-Рошель, Монтобан, Коньяк і Ла-Шаріте. Насправді всі ці угоди лишились на папері і війна між католиками й гугенотами не припинялась. . Своєю поміркованістю пан адмірал хотів довести, що він, врешті-решт, зовсім не заколотник проти короля, — а все ж він одного разу навіть хотів узяти Карла Дев'ятого в полон [35] …хотів узяти Карла Дев'ятого в полон… — У вересні 1567 р. гугеноти, повставши по всій Франції, спробували захопити в полон Карла IX з його двором у резиденції Монс. Але двір, попереджений зрадником, устиг втекти до Парижа. , і той ніколи йому не подарує, що мусив утікати від нього. Або ж в ім'я боже будь бунтівником проти короля, або ж зовсім не веди війська на Париж, а як уже ведеш, то не давай забивати собі баки, а візьми штурмом столицю королівства, сплюндруй її і винищ до ноги весь королівський двір! А натомість, тільки-но дворові стає скрутно, відразу з'являється королівський едикт, що забезпечує протестантам свободу віри, а на другий день того едикту вже й не дотримують. А якби навіть дотримували, то чи багато в тому виграшу для нашої віри? Двадцять миль доводиться їхати або йти гугенотові, щоб потрапити на службу божу, так мало дозволено їм держати молитовних домів. Не до вподоби мені марні перемоги.