Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Жанна не могла собі пробачити, що так ускочила в пастку. Одної ночі, коли двір спинився в містечку, де замок був малий і не міг умістити численного товариства, її сина поклали спати в заїзді, на першому поверсі. Серед ночі він схопився: брязнула розбита шибка, і хтось гепнувся на підлогу. Анрі з усієї сили навалився на чужого, поки той ще не підвівся, і закричав на ґвалт. Надбігли люди зі свічками, і невідомого добряче потовкли. Та побачивши того чоловіка при світлі, Анрі впізнав його й збентежився. Він умить збагнув, хто цього чоловіка послав і навіщо. Проте він остерігся зізнаватись будь-кому, що це матуся хотіла його викрасти. І його вихователь Бовуа теж не прохопився й словом. Обидва тільки часом зажурено перезирались, і старший докірливо хитав головою, а менший понурював очі.

У Провансі є містечко Салон; там у ті часи жив один вельми цікавий чоловік, і Анрі Наваррський познайомився з ним. Якось рано-вранці, коли одинадцятирічний хлопець стояв серед кімнати голісінький, а слуга подавав йому сорочку, раптом увійшов Бовуа, а з ним той чоловік. «Чого це Бовуа хоче? — подумав Анрі.— Чи він лікаря привів? Так я ж не хворий».

А той чоловік питає:

— Де ж принц?

Стоїть за п'ять кроків і не бачить його, голісінького! Бовуа не відповів, він чекає шанобливо — навіть з острахом, можна б сказати, якби Бовуа міг почувати острах. Слуга з сорочкою в руках відійшов у куток. Хлопець відчуває себе якимсь дивно самотнім, оголеним, його видно всього, з усіма вадами, з усім поганим, що є в ньому. Він починає вже побоюватись, чи не скінчиться все тим, що його відшмагають. О ти, старий чоловіче, такий худий, сивий як голуб, із запалими щоками, побач мене нарешті й іди собі!

Та старий давно його бачить, вивчає всю постать і маленьке личко; тільки ніхто цього не знає, бо погляд його затуманений і дивиться ніби здаля, а не з відстані п'ять кроків. До того ж він не стоїть на місці — то відступає, то підступає, штовхає Бовуа, мурмоче перепрошення, взагалі безперестану щось мурмоче і аж надто пізно згадує, що треба вклонитись. Уклоняючись, незграбно махає своїм великим капелюхом і впускає його з руки — під ноги принцові. І тоді Анрі робить щось таке, що не личить його титулові. Сам не знаючи навіщо, він піднімає капелюха й подає його старому, хоча то щонайбільше лікар, та й на лікаря надто незграбний.

І ось вони стоять уже один перед одним, кощавий незнайомець дивиться на хлопця згори вниз, а той із зусиллям задирає голову, та марно — невловимий погляд цього дивака ніби спускає завісу перед його обличчям і шиєю, лишається тільки тулуб без голови, а замість неї якийсь туман. Хлопець боїться, але тепер уже не різки.

А чоловік більш не мурмоче, він думає: «Що мені сказати?» Він відчуває: «Це дитина. Це щось іще не завершене, не окреслене, воно, хоч яке кволе, має більше сили і влади, ніж усі, хто вже багато прожив. Воно несе в собі життя, і тим воно велике. Справжня велич — тільки в ньому. Яке сміливе обличчя!» Так думається йому в ту мить, коли Анрі найдужче боїться.

— Це він! — вимовляє чоловік уголос і обертається до Бовуа, що терпляче стоїть і чекає.— Якщо бог сподобить вас дожити до того, вашим володарем буде колись король Франції і Наварри.

Це все, що він сказав уголос. Навіть не подумавши вклонитися ще раз, чоловік іде до дверей. Пан де Бовуа відчиняє їх перед ним.

— Дякую вам, — каже Бовуа. — До побачення, пане Нострадамусе [23] Нострадамус — латинізована форма прізвища Мішеля де Нотр-Дама (1503–1566), уславленого астролога, лікаря французького короля Карла IX. .

Та Анрі відчуває: цей чоловік не з тих, із ким можна ще раз побачитись. І саме через це він його запам'ятає назавжди.

Та й крім цього випадку, в ті дні до Анрі доходили всілякі чутки й пророцтва; забути, що діялось тоді, було просто неможливо. Куди б не прибув принц Наваррський зі своїми супутниками-нротестантами, скрізь одновірці зустрічали його надзвичайно таємниче, і обличчя в них були стривожені.

— Не їдьте далі, пане. Лишайтеся серед нас, ми поляжемо всі до одного, але не віддамо вас ворогам.

І таке він чув усюди.

Один сивоголовий гугенот, якого принесли до Анрі онуки, підняв тремтячу руку, благословляючи його, й промовив глухим старечим голосом:

— Хвала богові, що дав мені побачити вас. Коли нас усіх вимордують, ви, пане, помститеся за нас і доведете нашу віру до перемоги.

Тоді з усіх боків знову посипались умовляння, щоб Анрі, ради всього святого, не їхав далі.