Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Ви тут? Не злізли? — промовила вона тихо.

Іван Ілліч проковтнув хвилювання, сів поруч і сказав глухим голосом:

— Не знаю, як ви подивитесь на мій вчинок, але я навмисне не зліз у Кінешмі.

— Як я подивлюсь на ваш вчинок? Ну, цього я не скажу. — Даша засміялась і несподівано, так що в Івана Ілліча знову на цілий день, дужче, ніж учора, пішла обертом голова, поклала йому в долоню свою руку просто й ніжно.

Насправді на механічному заводі сталося ось що. В дощовий вечір, що обгорнув вітряними хмарами фосфоричне небо, у вузькому провулку, смердючому і грязькому тією особливою, вугільно-залізною гряззю, якою бувають геть-чисто залляті вулиці, що прилягають до великих заводів, у юрбі робітників, які йшли після гудка додому, з’явився невідомий чоловік у резиновому плащі з піднятим каптуром.

Деякий час він ішов слідом за всіма, потім спинився і на всі боки став роздавати аркушики, говорячи тихо:

— Від Центрального комітету… Прочитайте, товариші.

Робітники на ходу брали аркушики і ховали в кишені та під шапки.

Коли чоловік у резиновому плащі роздав майже всі аркушики, біля нього, сильно протиснувшись плечем крізь натовп, з’явився сторож і, проговоривши поспішно: «Зажди-но», — схопив ззаду за плащ. Але чоловік, мокрий і слизький, вивернувся й побіг. Залунав різкий свисток, у відповідь здалека заверещав другий. По рідіючому натовпу пройшов глухий гомін. Але діло було зроблено, і чоловік у плащі зник.

Днів через два на механічному заводі, несподівано для адміністрації, зранку не став на роботу слюсарний цех і пред’явив вимоги, не дуже серйозні, але рішучі.

По довгих заводських корпусах, тьмяно освітлених крізь брудні шибки й задимлені скляні дахи, полетіли, як іскорки, невиразні фрази, зауваження і злі слівця. Робітники, стоячи біля верстатів, чудно поглядали на начальство, що проходило повз них, і в зосередженому збудженні ждали дальших вказівок.

Старшому майстрові Павлову, донощикові й нашіптувачеві, що крутився біля гідравлічного преса, несподівано розчавили всю ступню розпеченою болванкою. Він дико закричав, і тоді по заводу пішла чутка, що когось убили. О дев’ятій годині на заводський двір, як буря, влетів величезний лімузин головного інженера.

Іван Ілліч Телєгін, прийшовши у звичайну годину в ливарню, величезну будівлю у вигляді цирку, з розбитими подекуди шибками, з висячими ланцюгами мостових кранів, з плавильними горнами коло стін і долівкою, спинився на дверях, ворухнув плечима від вранішнього холодку і за руку весело поздоровкався з майстром Пуньком, що підійшов до нього.

В ливарні була одержано спішне замовлення на моторні станини, і Іван Ілліч заговорив з Пуньком про наступну роботу, діловито і вдумливо радячись з ним про ті речі, які були для них обох безперечними. Ця маленька хитрість вела до того, що Пунько, який став на роботу в ливарню п’ятнадцять років тому простим чорноробом, а тепер — старший майстер, який дуже пишається своїми знаннями і досвідом, залишився цілком задоволений розмовою, самолюбство його було вдоволене, а Телєгін був певний, що коли Пунько задоволений, то робота піде на лад.

Обійшовши ливарню, Іван Ілліч поговорив з ливарниками і формувальниками, з кожним тим напівжартівливо-товариським тоном, який найбільш точно визначав їх взаємовідносини: ми обидва стоїмо на одній роботі, значить — товариші, але я інженер, ви робітник, і, по суті, ми — вороги, але тому що ми один одного поважаємо, то нам нічого не залишається, як жартувати один з одним.

До одного з горнів, спускаючись на ланцюгу і стукаючи, підкотив кран. Пилип Шубін і Іван Орєшников, мускулясті й рослі робітники, один — чорний з сивиною і в круглих окулярах, другий — з кучерявою бородою, із світлим, перев’язаним ремінцем волоссям, голубоокий і атлетично сильний, взялись: один — ломом віддирати кам’яну дошку з зовнішнього боку горна, другий — наводити на білий від жару високий тигель кліщі. Ланцюг затріщав, тигель подався і, шиплячи, світячись та гублячи корки нагару, поплив у повітрі до середини майстерні.

— Стоп, — сказав ирєшников, — опускай.

Знову загримотіла лебідка, тигель опустився, сліпуча струмина бронзи, з тріском розкидаючи зелені зірки, освітлюючи оранжевою загравою шатрову стелю майстерні, полилася під землю. Запахло горілою нудно-солодкою міддю.

В цей час двійчасті двері, що вели в сусідній корпус, враз розчинились, і в ливарнюгшвидко й рішуче ввійшов молодий робітник з блідим і злим обличчям.