Даша згадала — яблучний торт так ніколи й не був куплений. Їй до сліз стало жаль сестру. Ласкава, добра, надто делікатна для цього життя, вона чіплялася за речі і дрібнички, старалась укріпитися, оберегти себе від подрібнення і руйнування, але нічим і нікому було допомогти.
Даша вставала рано, сідала за книжки і складала екзамени, майже всі — «відмінно». До телефону, що раз у раз дзвонив у кабінеті, вона посилала Великого Могола, яка відповідала незмінно: «Пани виїхали, баришня підійти не можуть».
Цілими вечорами Даша грала на роялі. Музика не збуджувала її, як колись, не хотілося чогось невиразного і не завмирало мрійне серце. Тепер, сидячи статечно й мирно перед зошитом нот, освітлена з боків двома свічками, Даша ніби очищала себе урочистими звуками, що сповнювали до останніх закутків увесь цей безлюдний дім.
Інколи серед музики з’являлись маленькі вороги — непрохані спогади. Даша опускала руки і хмурилась. Тоді в домі ставало так тихо, що було чути, як потріскувала свічка. Потім Даша шумно зітхала, і знов її руки з силою торкались холодних клавішів, а маленькі вороги, наче порох і листя, гнані вітром, летіли з великої кімнати куди-небудь у темний коридор, за шафи й картонні коробки… Було навіки покінчено з тією Дашею, яка дзвонила в під’їзді Безсонова і говорила беззахисній Каті злі слова. Здурівши, дівчисько мало не наробило лиха. Дивна річ! Наче тільки й світла, що в вікні, — любовні настрої, а воно й любові ніякої не було.
Годині об одинадцятій Даша закривала рояль, гасила свічки і йшла спати, — все це робилося без вагань, діловито. За цей час вона вирішила якнайшвидше почати самостійне життя — самій заробляти і взяти Катю до себе.
В кінці травня, тільки-но склавши екзамени, Даша поїхала до батька через Рибінськ по Волзі. Увечері, прямо з залізниці, вона сіла на білий, яскраво освітлений серед ночі і темної води пароплав, розіклала в чистенькій каюті речі, заплела косу, подумала, що самостійне життя починається непогано, і, поклавши під голову лікоть і усміхаючись від щастя, заснула під ритмічне дрижання машини.
Розбудили її важкі кроки й біганина по палубі. Крізь жалюзі лилося сонячне світло, виграючи на червоному дереві рукомийника рідкими переливами. Вітрець, що одвівав чесучеву штору, пахнув медовими квітами. Вона відхилила жалюзі. Пароплав стояв коло пустинного берега, де під свіжообваленою, в корінні і грудді, невисокою кручею стояли вози з сосновими ящиками. Коло води, розставивши худі, з товстими коліньми ноги, пило коричневе лоша. На кручі червоним хрестом стриміла маякова віха.
Даша схопилася з койки, розгорнула на підлозі теб і, набравши повну губку води, вижала її на себе. Стало так свіжо й боязко, що вона, сміючись, почала підгортати до живота коліна. Потім наділа наготовлені з вечора білі панчохи, біле плаття й білу шапочку, — все це лежало на ній доладно, — і, почуваючи себе незалежно, стримана, але страшенно щаслива, вийшла на палубу.
По всьому білому пароплаву перебігали рідкі відблиски сонця, на воду боляче було дивитись — ріка сяяла і мінилася. На далекому березі, гористому, біліла, по пояс у березах, старенька дзвіниця.
Коли пароплав відчалив і, зробивши півколо, побіг донизу, назустріч йому повільно сунулись береги. З-за пагорків, наче нахилившись, виглядали де-не-де потемнілі солом’яні покрівлі хат. В небі стояли купчасті хмари з синюватими днищами, і від них у небесно-жовтувату безодню ріки падали білі тіні.
Даша сиділа в плетеному кріслі, поклавши ногу на ногу, обхопивши коліно, і почувала, як сяючі вигини ріки, хмари й білі їх відображення, березові пагорки, луки і струмені повітря, що пахли то болотяною травою, то сухою ріллею, то медовою кашкою і полином, течуть крізь неї, — і тихим захопленням розширюється серце.
Якийсь чоловік повільно підійшов, спинився збоку біля поручнів і, здається, поглядав. Даша кілька разів забувала про нього, а він усе стояв. Тоді вона твердо вирішила не обертатися, але у неї була надто палка вдача, щоб спокійно витерпіти таке розглядання. Вона почервоніла і швидко, сердито обернулась. Перед нею стояв Телєгін, тримаючись за стовпчик і не наважуючись ні підійти, ні заговорити, ні зникнути. Даша несподівано засміялась, — він їй нагадав щось невиразно веселе й добре. Та й весь Іван Ілліч, широкий, у білому кітелі, сильний і соромливий, немов обов’язковим завершенням з’явився з усього цього річкового спокою. Вона простягнула йому руку. Телєгін сказав:
Читать дальше