Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Коленько, тобі буде дуже боляче те, що я скажу. Я хотіла приховати, але вийшло так, що треба сказати…

Микола Іванович визволив голову від її руки й уважно придивився:

— Так, я слухаю, Катю.

— Пам’ятаєш, ми якось з тобою посварилися, і я тобі сказала спересердя, щоб ти не був дуже спокійний за мене… А потім заперечувала це…

— Так, пам’ятаю. — Він поклав книжку і зовсім обернувся в кріслі. Очі його, зустрівшись з простим і спокійним поглядом Каті, забігали від переляку.

— Так от… Я тобі тоді збрехала… Я була тобі не вірна…

Він жалібно скривився, намагаючись усміхнутися. У нього пересохло в роті. Коли мовчати вже довше не можна було, він промовив глухо:

— Ти добре зробила, що сказала… Дякую, Катю…

Тоді вона взяла його руку, доторкнулась до неї губами і притулила до грудей. Але рука вислизнула, і вона її не затримувала. Потім Катерина Дмитрівна поволі сіла на килим і поклала голову на шкіряний виступ крісла:

— Більше тобі не треба нічого говорити?

— Ні. Іди собі, Катю.

Вона підвелась і вийшла. В дверях їдальні на неї несподівано налетіла Даша, схопила, стиснула і зашепотіла, цілуючи в волосся, в шию, в вуха:

— Прости, прости!.. Ти чудова, ти надзвичайна!.. Я все чула. Чи простиш ти мені, чи простиш ти мені, Катю?.. Катю?..

Катерина Дмитрівна обережно випручалась, підійшла до стола, поправила зморшку на скатерці і сказала:

— Я виконала твій наказ, Дашо.

— Катю, чи простиш ти мені коли-небудь?

— Ти мала рацію, Даіио. Так краще, як воно вийшло.

— Ніякої я не мала рації! Я від злості… Я від злості… А тепер бачу, що тебе ніхто не сміє судити. Нехай ми всі страждаємо, нехай нам буде боляче, але ти — маєш рацію, я це почуваю, ти маєш рацію в усьому. Пробач мені, Катю.

У Даші котилися великі, як горох, сльози. Вона стояла позаду, на крок від сестри, і говорила голосним шепотом:

— Якщо ти не простиш, — я більше не хочу жити.

Катерина Дмитрівна швидко обернулася до неї:

— Що ти ще хочеш від мене? Тобі хочеться, щоб усе знову стало благополучно і щиро… То я тобі скажу… Я тому брехала й мовчала, що тільки цим і можна було продовжити ще трохи наше життя з Миколою Івановичем… А от тепер — кінець. Зрозуміла? Я Миколу Івановича давно не люблю і давно йому не вірна. А Микола Іванович любить мене чи не любить — не знаю, але він мені не близький. Зрозуміла? А ти, як зяблик, все голову під пахву ховаєш, щоб не бачити страшних речей. Я їх бачила і знала, але жила в цій гидоті, тому що — слабосила жінка. Я бачила, як тебе це життя теж засмоктує. Я намагалась зберегти тебе, заборонила Безсонову приїжджати до нас… Це було ще до того, як він… Ну, однаково… Тепер усьому цьому край…

Катерина Дмитрівна раптом підвела голову, прислухаючись. У Даші від страху похолола спина. На дверях, з-за портьєри, боком, з’явився Микола Іванович. Руки його були сховані за спиною.

— Безсонов? — спитав він, з усмішкою похитуючи головою. І пройшов до їдальні.

Катерина Дмитрівна не відповіла. На щоках її виступили плями, очі висохли. Вона стулила губи.

— Ти, здається, думаєш, Катю, що наша розмова скінчена. Даремно.

Він продовжував усміхатись:

— Дашо, залиш нас самих, будь ласка.

— Ні, я не піду. — І Даша стала поруч з сестрою.

— Ні, ти підеш, якщо я тебе попрошу.

— Ні, не піду.

— В такому разі, мені доведеться піти з дому.

— Ну то й іди, — дивлячись на нього з люттю, відповіла Даша.

Микола Іванович почервонів, але зараз же в очах промайнув той самий вираз — веселенького божевілля.

— Тим краще, залишайся. Ось у чому річ, Катю… Я зараз сидів там, де ти мене залишила, і, власне кажучу, за кілька хвилин пережив те, що важко взагалі переживати… Я дійшов висновку, що мені треба тебе вбити… Так, так.

Почувши це, Даша швидко притулилася до сестри, обхопивши її обома руками. У Катерини Дмитрівни презирливо затремтіли губи:

— У тебе істерика… Тобі треба випити валер’янки, Миколо Івановичу…

— Ні, Катю, на цей раз — не істерика…

— Тоді роби те, за чим прийшов, — крикнула вона, відштовхнувши Дашу, і підійшла близько до Миколи Івановича. — Ну, роби. В очі тобі кажу — я тебе не люблю.

Він поточився назад, поклав на скатерку витягнений з-за спини маленький дамський револьвер, засунув кінці пальців у рот, вкусив їх, обернувся і пішов до дверей. Катя дивилася йому вслід. Не обертаючись, він промовив:

— Мені боляче… Мені боляче…

Тоді вона кинулась до нього, схопила його за плечі, обернула до себе його обличчя: