Олексій Толстой - Ходіння по муках

Іван Ілліч відсунув склянку з вином і закурив. Йому, видно, було неприємно розповідати про все, що трапилось далі.

— Ну, нащо згадувати. Треба сподіватись, що і в нас коли-небудь добре буде, не гірше, ніж у людей.

Цілий той день Даша й Іван Ілліч провели на палубі. Сторонньому спостерігачеві здалося б, що вони говорять дурниці, але так здалося б через те, що вони розмовляли шифром. Звичайнісінькі слова таємничо й незрозуміло набували подвійного змісту, і, коли Даша, вказуючи очима на пухкеньку баришню з ліловим шарфом, що віддувався за спиною, і на другого помічника капітана, що зосереджено крокував поруч неї, говорила: «Дивіться, Іване Іллічу, у них, здається, діло ладиться», — треба біуло розуміти: «Якби у нас з вами що-небудь сталося — було б зовсім не так». Ніхто з них не міг би згадати докладно, що він говорив, але Івану Іллічу здавалось, що Даша набагато розумніша, делікатніша і спостережливіша за нього; Даші здавалося, що Іван Ілліч добріший за неї, кращий, розумніший разів у тисячу.

Даша кілька разів набиралась духу, щоб розказати йому про Безсонова, але роздумувала; сонце пригрівало коліна, вітер торкався щоки, плечей, шиї, наче круглими й ласкавими пальцями, Даша думала:

«Ні, розкажу йому завтра. Піде дощик — тоді розкажу».

Даша, що любила спостерігати і була спостережлива, як усі жінки, знала наприкінці дня приблизно все чисто про всіх, що їхали на пароплаві, а Івану Іллічу це здавалося майже чудом.

Про декана Петербурзького університету, похмуру людину в димчастих окулярах і крилатці, Даша вирішила чомусь, що це видатний пароплавний шулер. І хоч Іван Ілліч знав, що це декан, тепер він теж став підозрівати — чи не шулер це? Взагалі його уявлення про дійсність похитнулось за цей день. Він відчував чи то запаморочення, чи то сон наяву і майже неспроможний був витримати хвилю любові до всього, що бачив і чув, хвилю любові, яка час від часу підкочувалась до нього, придивлявся — добре б оце зараз, наприклад, кинутись у воду он за тією стриженою дівчинкою, якщо вона впаде за борт. От якби впала!

О першій годині ночі Даші так зразу й солодко захотілося спати, що вона ледве дійшла до каюти і, прощаючись у дверях, сказала позіхаючи:

— На добраніч. Дивіться, наглядайте за шулером.

Іван Ілліч зараз же пішов у рубку першого класу, де декан, що хворів на безсоння, читав твори Дюма-батька, подивився на нього деякий час, подумав, що це чудова людина, незважаючи на те, що шулер, потім повернувся в яскраво освітлений коридор, де пахло машиною, лакованим деревом, духами Даші, навшпиньках пройшов повз її двері і в себе в каюті, упавши горілиць на койку і заплющивши очі, відчув, що весь зворушений, весь сповнений звуків, запахів, жару сонця і гострої, як біль у серці, радості.

О сьомій годині ранку його розбудив гудок пароплава. Підходили до Кінешми. Іван Ілліч швидко одягнувся і виглянув у коридор. Всі двері були зачинені, всі ще спали. Спала і Даша. «Мені зійти треба, інакше вийде чортзна-що», — подумав Іван Ілліч і вийшов на палубу, дивлячись на цю саму Кінешму, що так не до речі з’явилася на стрімкому й високому березі, з дерев’яними сходами, з дерев’яними, ніби сяк-так наставленими будиночками і яскравими по-вранішньому, жовтувато-зеленими липами міського парку, з непорушно завислою хмарою пилу над возами, що тяглися по міському спуску. Матрос, твердо ступаючи по палубі п’ятами босих ніг, з’явився з рудим чемоданом Телєгіна.

— Ні, ні, я передумав, назад несіть, — схвильовано сказав йому Іван Ілліч, — я, бачите, до Нижнього вирішив їхати. В Кінешму мені не дуже й треба було. От сюди ставте, під койку. Дякую, голубе.

В каюті Іван Ілліч просидів годин зо три, придумуючи, як пояснити Даші свій, як він розумів, пошлий і нав’язливий вчинок, і було ясно, що пояснити неможливо: ні збрехати, ні сказати правду.

Об одинадцятій годині, каючись, ненавидячи і зневажаючи себе, він з’явився на палубі руки за спиною, хода якась нерівна, обличчя фальшиве, словом, тип пошляка. Але обійшовши кругом палубу і не знайшовши Даші, Іван Ілліч схвилювався, почав заглядати скрізь. Даші не було ніде. У нього пересохло в роті. Очевидно, щось трапилось. І раптом він прямо наткнувся на неї. Даша сиділа на вчорашньому мгсці, в плетеному кріслі, сумна й тиха. На колінах у неї лежала книжка й груша. Вона повільно обернула голову до Івана Ілліча, очі її розширились, наче від переляку, залились радістю, на щоки наплив рум’янець, груша покотилася з колін.