Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Кінчай роботу… Знімайся! — гукнув він уривчастим, твердим голосом і скоса глянув на Телєгіна. — Чули? Чи ні?

— Чули, чули, не кричи, — відповів Орєшников спокійно і підвів голову до лебідки: — Дмитро, не спи, попускай.

— Ну, чули — розумійте самі, другий раз просити не будемо, — сказав робітник, сунув руки в кишені і, жваво обернувшись, вийшов.

Іван Ілліч, присівши над свіжим литвом, обережно розколупував землю шматком дроту. Пунько, сидячи на високому стільці коло дверей, перед конторкою, швидко почав гладити сиву цапину борідку і сказав, бігаючи очима:

— Хочеш не хочеш, значить, а роботу кидай. А діток чим годувати, якщо тебе кишнуть з заводу, про це молодці оті думають чи ні?

— Ти в ці діла краще б не ліз, Василю Степановичу, — відповів Орєшников густим голосом.

— Тобто як так — не ліз?

— Та це наша каша. Ти такий, що забіжиш до начальства, в очі вскочиш. А тому — мовчи.

— Через що страйк? — спитав нарешті Телєгін. — Які вимоги?

Орєшников, на якого він глянув, одвів очі. Пунько відповів:

— Слюсарі застрайкували. Минулого тижня у них шістдесят верстатів перевели на відрядну роботу, для проби. Ну от і виходить, що недовиробляють, надурочні години доводиться вистоювати. Та в них цілий список у шостому корпусі на дверях прибитий, вимоги різні, невеликі.

Він сердито вмочив перо у пляшечку і взявся зводити відомість. Телєгін заклав руки за спину, пройшовся вздовж горнів, потім сказав, дивлячись у круглий отвір, за яким у білому нестерпному вогні танцювала, ходила зміями кипляча бронза:

— Орєшников, коли б оця штука в нас не перестояла, га?

Орєшников, не відповідаючи, зняв шкіряного фартуха, повісив його на цвях, надів смушеву шапку та довгого добротного піджака і промовив густим басом, що сповнив усю майстерню:

— Знімайтесь, товариші. Приходьте в шостий корпус, до середніх дверей.

І пішов до виходу. Робітники мовчки покидали інструменти, хто спустився з лебідки, хто виліз з ями в підлозі, і юрбою рушили за Орєшниковим. І раптом біля дверей щось трапилось, — залунав несамовитий голос, що зривався на вереск:

— Пишеш?.. Пишеш, сучий син?.. На, записуй мене!.. Виказуй начальству!.. — Це кричав на Пунька формувальник Олексій Носов; виснажене, давно небрите обличчя його, з глибоко запалими каламутними очима, стрибало й перекошувалося, на тонкій шиї набрякла жила; кричачи, він бив чорним кулаком по краю конторки: — Кровопивці!.. Мучителі!.. Знайдемо й на вас ножика!..

Тоді Орєшников схопив Носова за тулуб, легко відтягнув від конторки і повів до дверей. Той одразу затих. Майстерня спорожніла.

До полудня застрайкував весь завод. Ходили чутки, що тривожно на Обуховському і Невському машинобудівному. Робітники великими групами стояли на заводському дворі і ждали, до чого приведуть переговори адміністрації з страйковим комітетом.

Засідали в конторі. Адміністрація злякалася й ішла на поступки. Затримка тепер була тільки за дверцятами в дощаній огорожі, що їх робітники вимагали відчинити, інакше їм доводиться обхідним шляхом місити зайвих чверть версти грязюку. Дверцята нікому, власне, не були потрібні, але діло пішло на самолюбство, адміністрація раптом уперлась, і почались довгі дебати. І в цей час по телефону з міністерства внутрішніх справ одержали наказ: відмовити страйковому комітетові в усіх вимогах і, до окремого розпорядження, ні в які переговори з ним не вступати.

Наказ цей так псував усю справу, що старший інженер негайно помчав до міста, щоб порозумітись. Робітники дивувались, настрій був скоріш мирний. Кілька інженерів, вийшовши до натовпу, пояснювали становище, розводили руками. Де-не-де навіть чути було сміх. Нарешті на ганку контори з’явився величезний, гладкий сивий інженер Бульбін і прокричав на весь двір, що переговори відкладені на завтра.

Іван Ілліч, пробувши в майстерні до вечора й бачачи, що горна однаково погаснуть, почухав потилицю і поїхав додому. В їдальні сиділи футуристи і, виявилось, дуже цікавились тим, що діється на заводі. Але Іван Ілліч нічого не розповідав, задумано зжував запропоновані йому Єлизаветою Київною бутерброди, і пішов у свою кімнату, зачинився, й ліг спати.

Другого дня, під’їжджаючи до заводу, він ще здалеку побачив, що там не гаразд. По всьому провулку стояли купки робітників і радились. Коло воріт зібралась величезна юрба з кількохсот чоловік і гула, як потривожений вулик.

Іван Ілліч був у м’якому капелюсі й цивільному пальті, на нього не звертали уваги, і він, прислухаючись до суперечок в окремих кутках, дізнався, що вночі був заарештований весь страйковий комітет, що й зараз тривають арешти серед робітників, що обрано новий комітет, що вимоги, пред’явлені ним тепер, — уже політичні, що весь заводський двір повен козаків, і кажуть, було дано наказ розігнати юрбу, але козаки нібито відмовилиф, і що, нарешті, Обуховський, Невський суднобудівний, Французький і кілька дрібних заводів приєдналися до страйку.