Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискотливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.

— Скупаємося? — запропонувало чоловіче втілення Нікти.

Аттик зняв туніку і напружив м’язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м’язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.

«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, — зрозумів він. — Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».

Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.

— Не будемо затримуватися, — сказав він Аттикові. — Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше.

Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» — здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.

«Що я зробив не так?» — спитав він себе.

— Ну й налякали ви нас, панотче, — сказав миршавий. — Я вже думав, що ви Богові душу віддали. І бурмотіли ви дивні слова. Щось про собачину й свинку. Певно, біси вам ввижалися у звірячих подобах…

— Воістину біси! — підтвердив прочанин, перехрестився і звівся на ноги. Він згадав слова Белітіс. Клапоть лісу і двійко підлітків: «Таке, значить, буде місце моєї поразки», — зрозумів він і вирішив померти достойно.

— Чи є у вас якась зброя? — спитав він.

Мирон відвів очі.

— Страховисько йде сюди, — сказав Анемподест. — Але йому потрібен лише я. І тільки я. Ви повинні тікати, ховатися.

Мирон промовчав. Рената заперечливо похитала головою. Вона показала в бік Горбатої гори.

— Он там і ховайся, дитино, — погодився учень авви Макарія, войовничий запал якого почав нагло меншати (де й поділася вранішня хоробрість). — А до мене, за словом апостола Павла, прийшов час повернення боргів.

Рената схопила його за руку і потягла до верховини. Мирон поплентався за ними. Навіть розмоклою стежкою вони швидко видерлися на карк Горбатої. Дівчина тягнула прочанина далі, до дуба, що ріс над самим урвищем. Анемподест наблизився до дерева, бурмочучи:

— Там німа дівка, і тут німа дівка, там Тітонька, тут Бабаматка, там хлопчик, а тут — дівчинка… Куди ж ти мене тягнеш, сирітко? Все йдно пропадати… Бісище крутить світами, як циган сонцем, і нема на те ради!

Рената злостиво тупнула ногою і вказала прочанинові на дупло.

— Не сховатися нам, сирітко, у цій дзюрці… Проти нас сама архичортиця Карна. А ми, бач, голі й босі… — лементував Анемподест і мацав здоровенну ґулю на голові.

Тоді Рената застрибнула у дупло і майже одразу повернулася з пакунком. Учень авви Макарія не встиг здивуватися її спритності, як дівчина розгорнула шмату і витягла сокиру. Знаряддя було неоковирне, лісорубське, перековане, певно, зі старої зброї, але прочанин одразу перестав скиглити і чухати голову. Рената перехопила сокиру обома руками, крутнулась на лівій нозі і відточеним ударом розвалила голову миршавому. Той не встиг навіть зойкнути і впав до ніг дівчиська.

— Гоп, — сказав учень авви Макарія й двічі змигнув.

Він зрозумів.

— Там — Німа Розвідниця, і тут — німа Рената. Мені був знак, а я нічого не второпав!

Не виказуючи наглої радості, він несхвально похитав головою:

— Ти, бачу, теж жорстка воїтелька… Цей Мирон, упокой, Господи, його грішну душу, тебе сильно образив, дитино, це так… Але ж смертним гріхом є забирати в людини Богом дане життя. А ти його наче свиню…

— Не час проповідувати, Витискуваче, — почув він знайомий голос й озирнувся.

Перед дубом стояв Суфій-Драбант. Він був без панцира, у посполитому кожусі, але озброєний палашем і рішучий.

— Ти помилився, розвідниче.

— Знаю, — Голомозий оглянув розрубану голову хуторянина. — Але не про це мова… А диви, вона ж його під правильним кутом вперіщила. Вчитель у неї був небуденний! — І звернувся до Ренати: — Це тебе батько навчив так фатально махати залізом?

Дівчина ствердно хитнула головою. Вона невідривно дивилася на тіло Мирона. Пальці, якими вона стискала держак сокири, побіліли.

— Що робитимемо? — спитав прочанин.

— Чекатимемо на птахів надвечір’я, — пирхнув Драбант.

— А насправді?

— Насправді ні я, ні ця юнка, ні навіть усе шляхетське рушення Матні не врятують. Адже ми не Витискувачі. Ми можемо тільки загинути на цій горі одними з перших… Але ти — Витискувач. І ти можеш перемогти Повноважне Втілення Карни.