Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Так, — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні ще більше про «бецелу».

— Тоді рушаймо! — наказав старець.

Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу — і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…

Нижні двері розчинилися, і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі, і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.

Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:

— Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені.

— Чим?

— В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть.

Модератор вдарив жезлом у ґонґ.

До нього підскочило двійко мартоплясів.

— Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену.

— Чи все приготовлено? — спитав Модератор.

— Ще не подув гірській вітер, — пропищав один з Розумних Арлекінів.

— Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця! — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.

Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.

— Мене кличуть Машканом, — відрекомендувався лівий Арлекін.

— А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами.

— Божими Весельчаками, — уточнив Машкан.

— Веселунами бути чинніше й правописніше, — не погодився Маццакан.

— Весельчаками чинніше!

— Нехай, — вступився правий.

— Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену, — пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рота у дурнувату посмішку.

Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста.

— Чи розумієш ти цю мову?

— Так, — відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. — Але це щось безглузде, і написано воно простацьким віршем.

— Так буває, — погодився Машкан. — Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій.

— Так чомусь буває, — підтвердив Маццакан. — Співай уголос, Витискуваче.

Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:

— Молодець! — сказав Машкан.

— Це було небуденно проспівано! — сказав Маццакан.

Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до Сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.

— Це — Мідний Паць, — пояснив Маццакан.

— Ця старовинна і шанована всіма акторами берегиня надзвичайно сечогінна при мацанні, але доторк до неї приносить щастя там, на Сцені, — додав Машкан.

Прочанин подивився на сечогінного Паця, на щурячі писки Розумних Арлекінів і вирішив: «Не вийде вам, бусурмани, мене отак просто використати. Сила Божа долає всі хитрощі магічних театрів!» А вголос промовив:

— Я — християнин і не можу брати щастя від свинячого боввана.

— Шкода, — пропищали брати Арлекіни.

— Ще й як шкода, — почувся голос Марципанової Акробатки. Брати Арлекіни відступили, даючи дорогу високонародженій Белітіс. У першу мить Анемподест не впізнав її. Замість мисливського одягу на розвідниці було атласне плаття кольору окунячих плавців. Золоте гаптування мерехтіло вогнями рампи. А на сяйво її діамантового кольє й поготів боляче було дивитися. Вузька гранатова діадема стягувала волосся онуки Пендози. Вона перехопила розгублений погляд прочанина й заломила кутики губ: