Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Прочанин ще раз подякував і спитав:

— Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до вашого відома, є неабиякий aggressor [132] A g g r e s s o r (лат.) — розбійник. і захисник єретиків-адамітів?

— Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім’я її — Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! — покликав Опанас хуторян. — Підійдіть-но усі до отця під благословіння…

Анемподест благословив увесь клан Канюків, а особливо ретельно — арбалетницю.

— А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що ви з ним приходили до села? — спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.

— Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів, — збрехав прочанин.

Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.

Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам’яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.

За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.

Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.

Марципанова Акробатка виникла звідкись іззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опадлійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам — берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав:

— Хіба я можу пересуватися позасвідомо?

— З моєю допомогою.

— Може, я ще щось робив з твоєю допомогою?

— Може, — погодилась Сапфіра і показала рукою униз: — Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом — Картагена…

— Ми не запізнюємось?

— Злякався?

— Я не з своєї волі затримався у Матні надовго.

— Хіба? — непереконливо здивувалася дівчина. — А тут тебе майже не було усього півгодини…

— Як?

— Обернися.

Анемподест послухався. Гранітна кістка Райдужної Гори підносилася лише у трьохстах кроках за його спиною. Дорога, на якій вони стояли, виповзала з печерних челюстів її підніжжя. З цього боку Гора мала не менш вражаючі розміри, аніж з фасаду, і так само була оточена будівлями і рудними смітниками.

— He дивуйся, Витискуваче. Час — недолуга і несамостійна підбивка буття. У всіх світах він лише мовчазний і покірливий раб Зумовленості. В Опадлі час тече інакше, ніж в Опорній Реальності. Він тут, як це точніше означити, м’якший і легше змінює свої властивості.

— Чому?

— Деміург Матні або не вміє, або не хоче працювати з часом.

— Може, це поза його волею. Можливо, що такі перетворення йому заборонені Всевишнім?

— Навряд… Адже добрий батько ніколи не заборонить своїм дітям гратися найцікавішими іграшками. Опорна Реальність завжди дивувала мене віковічною непорушністю природних законів, але… — Сапфіра, немов згадавши своє акробатичне минуле, несподівано перекинулась через голову у запаморочливому стрибку, загубила вінок і знову твердо стала на ноги. — Хто я така, зрештою, щоби мудрувати над вчинками Деміургів.

Анемподест вирішив підтримати дівчину: