Василь Биков - Журавлиний крик

— Взяти його!

Два, бійці, яких він привів з комендантського взводу, неохоче полізли на обрив; видно було, що вони явно боялися лейтенанта і сторожко поглядали на нього. Лізти було незручно, хлопці ковзалися й падали, опираючись на руки. Климченко, ніби намагаючись на щось зважитися і. боячись, що не встигне зробити цього, гукнув:

— Стій!

Бійці, не долізши яких десяти кроків, зупинилися; один став на коліна, другий стояв, широко відставивши набік ногу. Климченко трохи знав їх: колись у Дворищах вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий прапор, який тоді мало не попав до німців. Із страдницького виразу кирпатих облич було видно, що хлопцям неприємно встрявати у цю справу. До того ж, очевидно, вони побоювалися лейтенанта.

— Стій, хлопці! — уже лагідніше сказав Климченко. Він уже почав заспокоюватись і чим далі, тим усе виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості й душевної, злагоди — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Та в цю мить Пєтухов щось гукнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутко рушив до обриву.

За ним ступив Орловець.

— Стривайте! Ви що? У мене в дев’ять нуль-нуль атака! Ви це враховуєте чи ні?

Пєтухов навіть не глянув на ротного.

— Трибунал усе врахує! — погрозливо пролунало в тривожній тиші яру, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило. На хвилину в нього зблиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але відразу ж з’явилася думка: «Не треба! Не проси! Даремно!»

Пєтухов доліз до крайнього бійця і з затятою суворістю на м’ясистому обличчі штовхнув його в карк. Хлопець упав на коліна, встав і подерся вище. І в цей час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.

Щоб не передумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здавалося, дуже ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і приставив його ніби нарочито скошеним для того дульним зрізом до своїх грудей.

— Стій! З глузду з’їхав, чи що?!

Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голанога. Тоді в секундному отямленні Климченко побачив себе збоку і збентежився.

Справді, це було зовсім безглуздо, навіть огидно вбити себе, якщо вже тебе не вбили німці. Його рішучість, що так повільно визріла, була похитнута. Але що робити? Як бути далі? І лейтенант випустив автомат, коли його потягнув до себе Голанога, й розгублено оглянувся — на схилі яру, стурбовано втупившись у нього, стояли бійці.

Він так нічого й не вирішив, як зненацька десь за яром гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерехом пронеслися снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. Через кілька хвилин мала початися атака.

Орловець квапливо глянув на годинника в рукаві й рішуче ступив до Пєтухова:

— Ти ось що! Кінчай!

Пєтухов здивовано оглянувся.

— Ви що?

— А нічого! Забирайся під три чорти! У мене атака! — похмуро сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, голосно подав команду: — Командири взводів, по місцях!

— Ах, так! — круто повернувся до нього Пєтухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!

— Ну й відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було: він ледве стримувався і в інший час не стерпів би такого втручання у справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чому він відчував себе зв’язаним.

Орловець знову глянув на годинника і тугіше підтягнув паска на своєму кожушку. Потім, начебто тільки-но помітивши на схилі пригнічено-розгубленого Климченка, з дбайливою суворістю гримнув на нього:

— Чого став? Ану, марш до взводу!

Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним видався йому цей, по суті, звичайнісінький наказ. Лейтенант здивовано глянув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов понад струмком угору, насередину цепу, ніби одразу забув і про нього, і про Пєтухова, який, затаївши злобу, хутко подався вподовж яру.

Відчуваючи, як у грудях гулко стукає серце, Климченко повернувся до взводу.

На висоті гуркотіли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало й вило. Бійці докурювали цигарки і, охоплені новою турботою, квапливо розбігалися в цеп на краю яру. Лейтенант теж вибрався по обриву нагору й ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулась, і передчуваючи попереду трудне, він поступово заспокоювався.