Василь Биков - Журавлиний крик

Ця думка остаточно збила його з пантелику.

Нарешті він відійшов настільки, що вбити його з першого пострілу стало вже не так легко. Він знову оглянувся — ні, за ним не бігли, ніякого віроломства позаду не було помітно. І тоді все його єство окрилила надія — жити! Жити! Жити. Климченко рвонувся, що було сили, вітер тугіше штовхнув у груди, але він пригнувся, кинувся вперед, мало не полетівши сторчака, помчав згори вниз ланом — хитаючись, невпевнено, від кволості майже не владаючи тілом. Та все ж його душа підсвідомо, сама по собі, як виправдання, як правди, як звільнення від непевності, чекала ззаду пострілів.

Та пострілів не було. Жоднісінького. Анізвідки. Висота завмерла, причаїлася, принишкла. Тоді його охопив раптовий, не усвідомлений ще у своїй причинності жах — Климченко похитнувся, ослаблі ноги ледве втримали його. Безтямним поглядом лейтенант подивився вниз, де вже так близько був порятунок, і зупинився.

По всьому краю яру, з усіх траншей та окопчиків-ровиків стирчали каски, шапки, настовбурчені коміри автоматників. Він не бачив ні їхніх облич, ні поглядів — було ще далеченько, — але якийсь страшний здогад сяйнув йому. І Климченко цілком виразно, як може бути тільки за мить до смерті, збагнув, що для всіх цих людей він також ворог.

Це відкриття як громом приголомшило його, щось у ньому враз надломилося, ноги самі звернули вбік. Не знаючи й не розуміючи, як і що сталося і що йому робити, він оббіг по стерні кривулину — безвихідну замкнуту петлю, ще раз побачив мовчазну висоту і тоді остаточно зрозумів, що з ним скоїлося.

Зрозумівши, опустив руки, голова нестямно впала на груди, і він, хитаючись від вітру, помалу почвалав у яр.

Климченко ні разу не підвів голови, щоб глянути, де можна зійти на обрив, але якесь безконтрольне чуття вивело його до вимоїни в березі яру. Там він побачив чиїсь руки на свіжонакопаній землі, порожні закопчені гільзи, розсипані в сухій траві, шматок газети, прибитий вітром у чорнобиль. Діставшись до обриву, Климченко; боком, щоб не впасти, ступив у нього і, ледве тримаючись на ногах, зійшов униз. Поруч були люди, але він їх не бачив: Вони всі мовчали. З-під його чобіт сипалася й страшенно шаруділа жорства. Погляд Климченка ненароком упав на валянки з рудими підпалинами, і лейтенант підвів голову: навпроти стояв Орловець.

Страшне, чорне від густої щетини обличчя ротного, на якому, стиснуті бровами, недобре горіли очі, не здивувало його й не злякало — лейтенант оніміло й байдуже глянув у їх гнівну глибочінь. Він не здивувався також, коли в наступну мить з болючим дзвоном у вусі полетів на землю. Мов зацькований, загнаний вовк, він, захлинувшись від образи, ураз підхопився і затопив ротного у вухо.

І тоді в нього все одразу пропало — і образа, і злість, лишилося тільки колишнє відчуття біди, яка так несправедливо звалилася на нього і скинути яку було вже просто неможливо. Він мовчки очікував за цим ударом другого — міцнішого — а то й пострілу в спину, груди. Позаду і з боків стояли бійці. Хтось із них вигукнув щось образливе, і слова ті підхопили інші:

— Зрадник!

— Запроданець німецький!

— Прийшов по інших!

Климченко чекав цих вигуків і розумів їх, але виправдатися йому забракло слів. Щось назавжди затялося в його душі, і не було сили противитися такій страшній несправедливості. Уперше в просвітлілій на короткий час свідомості майнув зрозумілий тепер до дрібниць замір Шварца — Чернова, і лейтенант ще виразніше відчув, що смерть за таких обставин для нього — й справді розкіш.

Чому ж мовчить, не б’є і не стріляє в нього Орловець, чого жде, закам’яніло втупившись у нього?

Лейтенант підвів очі і, зустрівшись з його поглядом, раптом несподівано для себе побачив у ньому майже розгубленість. Здалося, що ротний про все вже здогадався, прочитав на закривавленому обличчі лейтенанта його страшну біду. В душу Климченка враз хлюпнула образа. Він відчув себе такою нікчемою, що не міг звладати з собою, і його покинули сили. Він мляво осів на землю, затиснув між колінами обличчя і видавив із себе нелюдський розпачливий стогін. Довкола гнівно гули бійці.

— Тихо! — покриваючи гомін, раптом закричав Орловець. — Мовчати! Коли ні чорта не розумієте!..

Тоді люди, ніби щось відчувши, швидко притихли. Климченко почув лайку й погрози, але вже адресовані німцям. Від розпачу він затамував дихання і близько від себе почув знайомий, такий по-доброму розсудливий голос Голаноги:

— Що ж тепер зробиш! Витерпи як-небудь…