Василь Биков - Журавлиний крик

Правда, ті знегоди швидко минули. Улітку, коли почалася війна, його разом з великою групою курсантів відкликали з училища і з маршовою ротою відправили на фронт. Овсєєв спочатку навіть зрадів і, добираючись до передової курними дорогами, був сповнений рішучості здійснити який-небудь геройський вчинок, йому все хотілося показати людям, на що здатен Овсєєв. Але в першому ж бою його оглушило гуркотом стрілянини, осліпило страхом близької смерті, опалило болем невдачі й розгрому. «Ні, — сказав собі Овсєєв, — це не для мене!» — і далі вже тільки тим і клопотався, щоб якось уціліти.

Досі йому сяк-так везло, але, здається, настав кінець його удачам. Овсєєв дуже непокоївся, чуло його серце — буде непоправне лихо, і все думав, що зробити, аби якось уникнути загибелі.

Так, стоячи під краєчком даху й марно сушачи собі голову, як вийти цілим з біди, Овсєєв і не помітив, коли вщух дощ. Уночі зробилося тихше, перестали ляскати краплі по даху, здається, потроху вгамовувався і вітер. Невідомо, котра була година, Овсєєв відчув мляву знемогу в усьому тілі і, сердито подумавши про тих, у сторожці, які стільки часу не зміняють його, відчинив двері.

Із сторожки шугнуло теплом, димом, кислими випарами від мокрих солдатських шинелей. Не переступаючи порога і тримаючи навстіж розчинені двері, Овсєєв спитав:

— Ну що? Ви зміните мене сьогодні?

— Щось ти скоро, — обізвався з тапчана Карпенко. — Ще, мабуть, і двох годин не минуло.

Він неквапливо витяг з кишеньки старого «кіровського» годинника на ланцюжку, вдивився, повернувшись до скупого світла з грубки.

— Еге, п’ята година! Скоро й світанок. Ну хто? Глечик, давай ти!

Глечик з готовністю підвівся, але поруч схопився Пшеничний.

— Стривай. Я піду. Хай Глечик відпочине. Він копав багато, тож…

Не чекаючи командирської згоди, боєць загорнув поли шинелі і поліз у двері. Овсєєв поставив у куток гвинтівку й почав улаштовуватись біля грубки.

— Дощ стихає, здається? — спитав Карпенко.

— Стих, — сказав Овсєєв, простягши до вогню почервонілі руки.

Поруч, розімлівши від жари й підігнувши під себе ноги, сидів Свист. Він, певно, все не міг подолати свого задумливого настрою і з розважливим спокоєм у світлих очах, втуплених у жар, говорив:

— Подивився я на людей і там, і тут, смерті надивився і думаю: ех, людино, людино, не відаєш ти, чого хочеш. Вередуєш, як мала розпещена дитина, поки тобі гарячий півень у зад клюне. А клюне, тоді враз де й розум візьметься. Тоді ти затямиш, як жити треба. Це я про себе, додумався, от, ярина зелена.

— Воно-то так, — озвався Карпенко, витягаючи на тапчані ноги. — Але хай вона згорить, війна оця. Скільки лиха, скільки горя! Мені вона все життя поламала. Тільки на ноги звівся, на свою стежку вибрався, як тут трах-бах — понесло.

— Це правда, — погодився Свист. — І коли ми вже його здужаємо, гада? Пре й пре, паразит!

— Нічого, здужаємо. До Москви вже не пустимо. Це напевно.

Овсєєв, гріючи мокрі пальці, неприязно блиснув на старшину чорними холодними очима, в яких були іронія й погорда.

— Ага. Можна подумати, що Москва за Уралом.

— За Уралом не за Уралом, а Москви не віддамо.

— Це ми вже чули, — пирхнув Овсєєв. — А три місяці відступаємо…

— Дурниця, — жваво озвався Свист. — Кутузов теж відступав. Тут, чоловіче добрий, план, може, такий, як з французом. А що? Заманити глибше в ліси, болота, оточити й кокнути к бісовій матері, щоб жодного не зосталося.

Карпенко курив, пускаючи в стелю широкі струмені диму, і щось думав. Овсєєв, нагрівшись, узявся доїдати кашу. Вітька згрібав біля грубки рештки палива, а Глечик, повний уваги на округлому хлоп’ячому виду, обіперся на руку й слухав. Дрова в грубці догоряли, виблискувала жаром купа вугілля, морок огортав постаті людей, невиразно світилися тільки обличчя, руки.

— Ох, гади, гади! Що зробили з Росією, — крушився Свист, підбираючи в темряві тріски. — Ну стривай, доберемося — нікому пощади не буде.

— Навіщо так, — помірковано зауважив Карпенко. — Усіх не треба одним аршином міряти. Є й серед німців люди. Підпільники. Мабуть, же вони свою справу роблять.

— Що, може, пролетарську революцію готують? — невесело усміхнувся Овсєєв. — Я чув, один політрук про революцію в Німеччині агітацію розводив. Каже, скоро німецький пролетаріат підніметься проти Гітлера.

— А що? Може, й підніметься. Що ти думаєш? Ми не знаємо, а там, напевно, діло йде. Не може ж бути, щоб усі робітники там — за Гітлера.