Василь Биков - Журавлиний крик

Підрісши, Алик пішов до музичної школи, непогано провчився там два роки, але потім покинув. Мати через це дуже переживала, дивувалися педагоги, чому це він, хлопець, наділений хистом до музики, раптом утратив до неї охоту. Овсєєв нікому не пояснював нічого, але сам знав достеменно, що вчинив правильно. «Краще бути першим у Галії, ніж другим у Римі», — вичитав колись Алик і тепер зрозумів, що в музичній школі йому ніколи не бути першим. Першою там була Ніна Машкова, а на інше місце для себе Алик не міг погодитися.

Через місяць чи два Овсєєв записався у студію образотворчого мистецтва, купив величезний альбом, медові акварельні фарби й цілу зиму малював натюрморти. Аликові здавалося, що його акварелі не гірші за роботи інших студійців, але викладач Леонід Євгенович, старенький чоловік у засмальцьованій толстовці, іноді, зупинившись біля його мольберта, куйовдив вузеньку борідку й хтозна-чого питав:

— Ви, Овсєєв, спорт поважаєте?

— Поважаю, — жваво повертаючись до нього, казав Алик, і вчитель згідливо кивав бородою.

— Правильно, футбол, наприклад, — чудове заняття для юнака.

Спершу Овсєєв не розумів, а потім здогадався про ті невиразні натяки й перестав відвідувати студію. Якраз починалася весна, пригрівало сонце, на дитячому стадіоні до пізнього вечора бухали м’ячі — і Алик Овсєєв віддався спорту.

Після кількох тренувань його зарахували до юнацької футбольної команди району, яка потім у змаганнях на першість міста зайняла перше місце. Знімок команди-переможниці надрукували в місцевій газеті. Алик у вирішальному матчі забив два голи й відчув, наче він став набагато старший за свої шістнадцять років. Його перестали цікавити однокласники й навіть учителі, які виявляли до юнака-спортсмена щиру повагу. Він помічав, як дівчата поглядали на нього закоханими очима й товариші згоряли від заздрощів до його успіхів. Усе це приємно лоскотало його почуття, і Алик починав уже думати, що знайшов свою стежку в житті, коли на початку літа їхню команду спіткала ціла низка невдач. Тричі підряд на відповідальних змаганнях вони ганебно програли, одного разу Алика вивели з гри за грубість і врешті замінили іншим юнаком.

Довго після того Овсєєв на самоті переживав свої життєві невдачі, але мати втішала сина, доводячи, що він дуже здібний, всебічно обдарований, але трохи лінькуватий, а коли постарається, то стане просто геніальним. Цей засвоєний з дитинства довід поступово заспокоїв Алика, наповнив його зневагою до інших і дав підставу дивитися на себе як на винятковість. Але люди чомусь уперто не хотіли помічати винятковості Овсєєва й зовсім не так, як того жадала його, вдача, ставилися до юнака. Особливо це виявилось, коли Алик Овсєєв приїхав до Ленінграда і вступив до артилерійського училища.

Навчаючись у десятому класі, Алик зрозумів, що мистецтво — музика, живопис, а також спорт — це не його стихія, бо там потрібні фанатична нещадність до себе, наполегливість і праця. А все те, що дається величезним зусиллям, через труднощі, те — знав Овсєєв — перестає приносити насолоду, радість перемоги затьмарюється тим, що досягти її важко. А військова справа вабила його романтикою життя й красою форми. Він любив дивитися на червоноармійський стрій на парадах, йому подобався бравий вигляд молодих командирів, оперезаних ременями, з сумками й пістолетами на боці, любив потужні бойові машини і захоплювався вичитаними з книжок геройськими вчинками під час війни. Батько не заперечував проти цієї схильності юнака Овсєєва, а мати, у всьому догоджаючи синові, поступилася своїм колишнім бажанням щодо його блискучого майбутнього на мистецькій ниві, і за рік до війни Овсєєв став курсантом військового училища.

Але трапилося так, що з перших же днів свого військового життя курсант Овсєєв відчув розчарування. Командиром відділення, до якого зарахували Овсєєва, призначили вайлуватого тугодума Тодорова. Цей незграбний чоловік з тупою впертістю й особливим старанням намагався виконати все, що від нього вимагалося, не зважаючи ні на чиї і ні на які переваги. Він зовсім не хотів бачити, що Овсєєв розумніший за нього і за багатьох курсантів, що він розвинутіший і спритніший, куди краще вихований. До речі, цього не хотіли помічати й старшина та командир взводу — його школили так, як і всіх. А коли він спробував виділитися, показати свої знання й здібності, довести, що він вартий чогось кращого, ніж інші, тоді його не злюбили товариші.