Валентин Чемерис - Ярославна

Звідтоді минуло…

А втім, скільки літ звідтоді минуло – не суть важливо. Україна і сьогодні не має героїв (не рахуючи тих, хто справді героїчно захищав її в роки останньої світової війни), бо її доморощені князі все ще – особливо сьогодні, – гризуться між собою за владу, успішно розхитуючи свою неньку, як колись князі міжусобицями розхитували – і успішно таки розхитали, – Київську Русь.

І мовби ж це не так і давно – в історичному плані, – й було.

Скільки людство, якщо вдатися до термінології київських літописців, «сидить» на Землі? Вся історія людської цивілізації, охоплена наукою, поширюється приблизно на 800 поколінь. Якщо умовно вважати тривалість життя одного покоління за 60 років.

Арифметика далі така: 600 поколінь людей жили в печерах, користувалися кам’яними знаряддями та грілися біля багать.

Хоч як це не дивно, але менше 100 поколінь користується писемністю.

І тільки всього лише троє поколінь використовують силу пари, що рухається, і яка відкрила нову епоху в розвитку людської цивілізації.

Лише двоє поколінь людей освоїли електрику як джерело світла, тепла та енергії – від перших дослідів Гальвані із жаб’ячими лапками до спорудження великих АЕС.

Тільки 1,5 покоління людей (із 800!) живе у вік радіо і телебачення, авіації і автомобілізації планети. Саме ці відкриття змінили характер нашого життя – але додам од себе, не самих нас, і не позбавили нас тих ґанджів і вад, що переслідують людей чи не з доісторичних часів, – що дало можливість людям стрімко пересуватися по поверхні планети майже поза залежністю від просторів і часу…

Виходить, Київська Русь в історичному часі не така й далека від нас. Скільки поколінь відділяє нас, сьогоднішніх, і нашу Україну від часів хоча б Ігоря Святославича, Ярославни? «Еще свежо преданье» – писав колись російський поет. А тому ми повинні пам’ятати, до чого не так і давно довели нашу прабатьківщину чвари-розбрати між своїми.

Ми й пам’ятаємо.

Пам’ятаємо і…

І все повторюємо сьогодні – нові старі і живучі чвари-розбрати між своїми. Нових князів, які обіцяють народу райське життя. За умови, звичайно, що ми їх оберемо. Себто вони дорвуться до влади.

Ми й допомагаємо.

А вони нам обіцяють. Все те ж райське життя і все так же – але з більшим досвідом, набутим ще з часів Київської Русі, – розхитують країну.

І все крутиться, як по колу, зачарованому злою силою. І кінця-краю цьому щось не видно. То невже Україна повинна повторити долю своєї попередниці? Завоювавши незалежність, погубити її у вирі тих чвар-розбратів, що тягнуться з часів русичів. Невже ми забули ті княжі міжусобиці, адже вони криваво клекотіли всього лише 10–12 поколінь тому – в історичному аспекті хіба це давно?

Мабуть, все тому, що ми так і не маємо сьогодні… Кого? Та хоча б його, Володимира Мономаха.

Володимир Мономах, по суті, відновив єдиновладну монархію, котра занепала зі смертю Ярослава Мудрого (1054). За часів правління Мудрого стала однією з наймогутніших у Європі. Коли року 1125 не стане Мономаха, київський літописець так відгукнеться на його кончину:

«Преставився благовірний князь, христолюбивий і великий князь усієї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руську землю, мов сонце, проміння пускаючи; слава про нього пройшла по всіх землях, найбільше ж був він страшний поганим, братолюбець і старцелюбець, і добрий страдалець за Руську землю…» Після нього вже не було – і по наші дні, – таких «страдальців за Руську землю», хоч князів у нас у всі часи – та й сьогодні теж, – було і є аж надто забагато (і за віщо така кара спіткала Давню Русь і нинішню Україну?), тож і не дивно, що зі смертю Мономаха, як писатимуть історики, «Русь втратила державну єдність і повільно, але невпинно, мов корабель, що дістав пробоїну, занурювалась у вир феодальних чвар». Що триває, на жаль, і нині. І просвітку поки що не видно.

У ті часи Київська Русь займала площу, трохи більшу за сучасну Україну. Східні її кордони проходили лінією Мурома, Курська, Ворскли, Дніпра…

«Близько тисячі років тому на величезному обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики – Київською або Давньою Руссю. Оспівана в давньоруських билинах і скандинавських сагах, звеличена вітчизняними літописами, оспівана в західноєвропейських хроніках та візантійських історичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу» – П.Ф. Котляр.