Колін Маккалоу - Дотик

— Вона доповіла про мене містеру Кінросу, — гнівно кинула місіс Самерс своєму чоловікові, — і той страшенно на мене розлютився! Тому Джейд мешкатиме у кімнатах гувернантки, а слуги-китайці приїжджатимуть сюди на вагонетці! Це просто жах!

— Інколи, Меґґі, ти верзеш дурниці, — зауважив містер Самерс.

Місіс Самерс заціпеніла.

— Усі ви — зграя безбожників, а містер Кінрос — найгірший з них! Спочатку живе з отією жінкою, а потім бере — і привозить сюди дівчинку, яка йому в доньки гордиться!

— Стули пельку, жінко! — відрізав містер Самерс.

Спочатку Елізабет було важко зайняти увесь свій час; після розмови з місіс Самерс вона відчула до цієї жінки таку неприязнь, що стала її уникати.

Бібліотека, попри всі ті п’ятнадцять тисяч книжок, не надто її втішала; там було повно книжок на теми, які її не цікавили, — від геології та машинобудування до способів обробляння золота, срібла, заліза та сталі. Цілі полиці були заставлені звітами різних комісій, а ще більше книг мали назву на кшталт «Англійське право». І ніяких тобі романів. Усі праці про Александра Македонського, Юлія Цезаря та інших знаменитих людей, про яких розповідав її чоловік, були грецькою, латиною, італійською або ж французькою — який же освічений був Александр! Але Елізабет усе ж надибала спрощені перекази деяких міфів у книзі Гібона «Занепад та крах Римської імперії»; а ще їй трапилося повне зібрання творів Шекспіра. Міфи читалися із захватом, твори Шекспіра — йшли складно.

Александр заборонив їй ходити до церкви Святого Андрія (шпилястої англіканської церкви з червоної цегли), поки вона трохи не обживеться, і Елізабет здалося, що в місті Кінрос немає мешканців, з якими їй хотілося б спілкуватися. У неї в душі почала зріти підозра, що чоловік навмисне хотів ізолювати її від простого люду і приректи на самітництво на високій горі. Наче вона була якоюсь таємницею, котру слід усіляко оберігати.

Але оскільки Александр не заборонив їй ходити пішки, вона стала гуляти, обмежуючись спочатку територією довкола маєтку, а потім наважилася відходити й далі. Вона знайшла зміїну стежку і пройшла нею аж до уступу, де знаходилися копри розроблюваної копальні, але так і не знайшла зручного місця, звідки могла б непоміченою спостерігати за роботами. Після цього Елізабет почала поволі заглиблюватись у таємниці лісу, виявивши в ньому чарівний світ схожих на мереживо папоротей, порослих мохом лощин, товстелезних дерев зі стовбурами яскраво-червоного, рожевого, кремового, блідо-блакитного та коричневого кольорів. Усюди пурхали зграйки небачено-красивих пташок — папуг усіх кольорів райдуги, вертких пташок, які дзеленчали наче дзвіночки, пташок, що співали мелодійніше за солов’їв. Затамувавши подих, Елізабет спостерігала, як стрибають з каменя на камінь маленькі кенгуру, — перед нею неначе ожили ілюстрації з книги про природу.

Зрештою вона зайшла так далеко, що почула гуркіт води і виявила чистий та потужний потік, що стрибав униз глибочезним схилом, спочатку до лісу, а потім — до залізних джунглів міста Кінрос, що розкинулося внизу. Контраст був різким та моторошним: рай, що був побіля водоспаду, біля підніжжя гори перетворювався на огидні купи породи, уламки, отвори, насипи та траншеї. А ріка внизу ставала такою ж брудною та огидною, як і пейзаж довкола.

— Бачу, ти знайшла водоспади, — почувся голос Александра.

У Елізабет від подиву перехопило подих, і вона різко обернулася, крутнувшись на місці.

— Ти налякав мене!

— Не так сильно, як налякала б змія. Будь обережною, Елізабет. Тут повно змій, і укус деяких з них буде смертельним для тебе.

— Так, я про це знаю. Джейд попередила мене про них і навчила, як їх відлякувати, — сильно тупнути ногою.

— Еге ж — якщо вчасно помітити змію. — Александр підійшов до неї і став поруч. — Отам, унизу — свідчення того, на що здатна піти людина, щоб заграбастати собі золото, — мовив він. — Перед тобою — справжнісіньке промислове виробництво золота. Цілі два роки ми не могли вийти на золоті розсипи. І я особисто більше за інших відповідальний за отой безлад і розгардіяш, що ти бачиш унизу. Я був тут іще за півроку до того, як до великого світу просочилася звістка про знайдене в оцій маленькій, як ручай, притоці ріки Аберкромбі золото. — Александр узяв її під руку і повів геть. — Ходімо, я хочу, щоб ти познайомилася з учителем гри на фортепіано. До того ж, — вів він далі, — мушу вибачитися, що не завіз до бібліотеки книг, які тобі подобаються. Я мав про це здогадатися наперед. Саме зараз я займаюся тим, що виправляю цю помилку.