Колін Маккалоу - Дотик

Лі виїхав із гущавини на конячу стежину, що вела до озерця, у якому він купався цілу вічність тому, і подумав — а чи не пішла Елізабет цією стежиною відразу ж після того, як побувала на могилі Анни? З’явилися нові ознаки того, що Елізабет рухалася стежиною: насамкінець уже на карачках, залишаючи на грязюці довгасті сліди від колін та долонь, не змиті водою лише завдяки відносній захищеності стежини від стихії.

Коли він побачив її, скоцюрблену, на камені біля озера, радість витіснила з його душі всі інші емоції, бо вона не була мертвою: Елізабет сиділа, обхопивши коліна руками і спершись на них підборіддям, — маленька біла істота, яка дійшла до межі своїх сил.

Він зісковзнув з коняки, прив’язав її до гілки і тихо підійшов, не знаючи, як вона відреагує на його появу, і побоюючись, що він її налякає і вона знову кудись утече. Але вона не поворухнулася навіть тоді, коли несподівано зіщулилася, продемонструвавши, що відчула, що біля неї хтось є.

— Ти прийшов, щоб мене забрати, — сказала вона дуже змореним голосом.

Він не відповів, бо не знав, як краще відповісти.

— Гаразд, Александре, ти знаєш, що я не можу втекти. Але мені необхідно приходити до озера. Ти, мабуть, гадаєш, що я збожеволіла, але це не так. Абсолютно не так. Мені просто треба було прийти сюди, до озера.

Лі підсунувся до неї достатньо близько, щоб торкнутися, але не став торкатися, а сів поруч, схрестивши ноги і звісивши руки через коліна. О, яке полегшення! Голос у неї був виснажений, але вона, за її словами, не збожеволіла.

— А чому тобі треба приходити до озера, Елізабет? — спитав він, перекрикуючи шум дощу та вітру.

— Хто тут?

— Це — Лі, Елізабет.

— О-о-о-о, — простогнала вона. — Я і досі марю!

— Це справді Лі. Ти не мариш, Елізабет.

Запас гасу в шахтарському ліхтарі майже скінчився, але він кидав слабке світло на його руки, що лежали на колінах; вона обернулася і поглянула на них.

— Це — руки Лі, — мовила вона. — Я б упізнала їх будь-де.

У нього перехопило подих, і він затремтів.

— А чому?

— Бо вони такі красиві.

Однією рукою він узяв руку Елізабет з її коліна, а другу поклав їй на плече і обернув її до себе.

— Ці руки люблять тебе, — сказав він. — Разом з рештою мене. Я завжди тебе кохав, Елізабет. І кохатиму все своє життя.

Світло у ліхтарі було дуже слабким, однак здалося, що воно спалахнуло як сонце і освітило її очі, коли вона заплющила їх і відчула на своїх губах його перший поцілунок — ніжний та обережний, як і личить моменту, якого чекаєш усе життя. Лі хотів був збігати до коняки, де у сумці були ковдри, макінтош та запас гасу, але перелякався, що Елізабет може кудись щезнути. Він опустив її на свою одіж, а вона була така збуджена, що не відчувала нічого, окрім його рота, рук і шкіри. Коли він опустив плаття на її плечах, оголив груди і притиснув до себе, то почуття насолоди, гостре, як кинджал, пронизало її тіло до мозку кісток, і вона вигнулася і застогнала. І так тривало довго, довго, довго…

Хтозна, скільки разів вони кохалися на отій камінній постелі під дощем? Ніхто не знав, навіть лампа, чий вогонь перетворився на маленьку жаринку, а потім зовсім згас.

Та нарешті Елізабет, виснажившись, заснула, а Лі, увесь сповнений чудесним відчуттям себе та жінки поруч із ним, змусив себе повернутися до реальності. Хоча йому й було фізично боляче полишати Елізабет, він намацав у темряві слухняну конячку, видобув з сумки фляжку з гасом і поглянув на годинник — третя ранку. Ранок прийде пізно через важкі хмари та дощ, але не пізніше, ніж за дві години. Оскільки він знайшов її, а інші — не знайшли, то переляканий Александр виведе на їх пошуки ту частину мешканців Кінроса, яка не буде задіяна на протипаводкових роботах. Рівень води в озері піднявся істотно і продовжуватиме підніматися; однаково час везти Елізабет додому. А як же ж тепер це зробити? Він не міг допустити, щоб Александр знайшов їх у обіймах одне одного, як коханців, якими вони тепер стали.

Лі стягнув сумки з коняки і поніс їх до каменя, на ходу відкручуючи фляжку з бренді.

— Елізабет, любове моя, прокидайся!

Вона заворушилася, невдоволено запручалася, щось пробурмотіла і знову спробувала заснути; Лі знадобилося кілька хвилин, щоб переконати її сісти, але, зробивши ковток бренді, вона прокинулася повністю і затремтіла.

— Я кохаю тебе, — сказала вона, узявши в руки його обличчя. — І завжди тебе кохала.

Він поцілував її, але відразу ж відсунув від себе, поки все не почалося знову; вона промерзла до кісток і трималася тільки на залишках нічного емоційного спалаху та теплові його тіла.