Віктор Близнець - Паруси над степом

— Ей, чого застряли! — гримнуло над головою. — Ти, трухлявий! З дороги!

І сиві кущі, і скрипучий бересток, і одинока постать батька, — все одсунулось назад, попливло за туманом, розвіялось…

В поліцейській дільниці, в темному вузькому коридорі, Ліда й Грицько обмінялись короткими поглядами. Гриша, весь побитий, з набряклим зеленкуватим обличчям, намагався посміхнутися. Гірко-сумною вийшла та посмішка. Лідо, чайко моя! Не дивись так жалісно! Аби ти знала, як завинив я перед тобою. Тим, що не дійшов до вас. Тим, що не вирвався з поліцейських пазурів. Тим, що так і не попливли ми з тобою під червоними вітрилами… по синьому морю… у казкові світи… Одне залишилось у мене: зробити все, що можна, все, що не можна, аби відвернути біду від тебе, Лідо. Тільки мовчи. Тільки тримайся. І хлопцям скажи: ані слова! Лідо, чайко моя! Махни на прощання крилом. Відпливає твій капітан… назавжди…

На першому допиті Грицько зрозумів: німцям мало що відомо про них. Тільки те, що була землянка, що там переховувалась зброя, радіоприймач, друкарська машинка. («Невже таки підслідив батько?» — обпекла мозок думка). Це він сам зробив, Грицько Хмельовий. Для чого? Ви убили мрію, ви хотіли убити мене самого. Я мусив оборонятись. Решта все — вигадки. Який нальот на комору, яка пропаганда, який склад? Де ваші докази? І ніяких помічників! Оті хлопчаки? Може, ще скажете, оте хворобливе дівча? — Грицько сміявся в обличчя ворогам. — Які ж ви боягузи! І куща жахаєтесь! Завойовники світу, з дітлахами воюєте!..

З поліцейської дільниці їх вивели трьох — Володьку, Михайла і Ліду. Гриші не було з ними. Відплив капітан… назавжди. Хай схиляться в траурі червоні вітрила. Хай мовчить твоє серце, Лідо. Не треба сліз. Море й так солоне від них. Війна ще триває, і ллється кров, і точиться боротьба. Бережіть свої сили, друзі. Попереду у вас — далека дорога, і сморід вагонних кліток, і чад концтаборів, і всі страхіття фашистського пекла. Незримо йтиме за вами четвертий, ваш капітан, і буде він вашою совістю: «Тримайтесь, друзі. Битва за мрію не скінчилась».

Мати вийшла на битий шлях, щоб побути на самотині із степом.

Вона дивилася в голубу далечінь, де шумувало, пінилось марево; чорніша землі, наче древня статуя, вирізана із сухого дерева, мати застигла в німому чеканні. Звідки виглядати тебе, донько, звідки дожидати тебе, чоловіче? Якими дорогами ви прийдете до рідного дому? І чи прийдете коли-небудь?..

Ніби весняний грім, гуркоче щось за обрієм. Чутливе серце матері ловить легке двигтіння степу. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!

І ластівки чують той гул. Струснеться повітря — чорним листопадом шугають вниз і, торкнувшись крилом землі, круто здіймаються вгору і кружляють колесом, аж рябіє в очах, і щебечуть, співають веснянок.

І бачиться матері, як вулицями села крокують червонозорі солдати, як галасливим птаством обліпила воїнів табунчанська дітлашня, як стрічають жінки мужів і синів своїх — бо вони ж такі рідні, свої, лиш незнайомі з лиця, що з того? — і не віриться матерям, що це правда, що це не обманливий сон.

…Стоїть сива мати на битому шляху. Застигла в німому чеканні. Прислухається до легкої дрожі землі. Гримить… Вже близько, вже зовсім близько!

На сонцем пробуджений степ, на кожну билинку, що пнеться до світла, на все живе ллється щебетання ластівок. Наче злива променистих веснянок.

Важкий 1947 рік. Весна.

У темній вогкій хатинці помирає Ліда.

Про те, що вона помре не сьогодні-завтра, знає сама Ліда, знає її родина. Минає третій рік, як повернулась вона з Німеччини. Туберкульоз горла. Повне виснаження нервової системи. Це те, що лишилось їй від концтаборів. Для Льоньки, для Валька… для цілого світу війна вже закінчилась; Ліда ж платить за минуле найдорожчим. Вставати не можна. Ходити не можна. Говорити не можна. Поволі, але невблаганно, як підземні води, підточує хвороба останні крихти сил. Люди, ви знаєте, як хочеться жити у двадцять літ?!

Льонька заходить в хатинку. Ліда нерухомо лежить на спині. Поверх білого простирадла — білі-білі руки. І вся вона біла — мов чайка на білому гребені хвиль… Ліда не чує Льоньчиних кроків. Вона читає. Можна годину, другу милуватися, як вона читає. Це нагадує священнодійство. Тонкі чутливі пальці обережно гортають сторінку за сторінкою. Тільки пальці живуть — сама вона завмерла, затамувала подих; ніщо не повинно заважати їй — вона прислухається до живого пульсу книги.