Віктор Близнець - Паруси над степом

— І останнє, Гришо. Знає твій ворог — ти ж мене за ворога щитаєш, — знає про земляночку в лісосмузі. Такий собі горбик, травичка. Колупни — а там і музика, і різні штучки, ті що стріляють. Правда? І збирались там хлопчики — Шумило, Зінько і хто ще?.. Дівчатка, здається, були?..

Враз, як від сполоху блискавки, просвітліло в очах Грицька. Рвучко підвів голову, зіткнувся з холодним приціленим поглядом поліцая.

— Це як розуміти? Допит?

Око запливло бородавкою, сплюснуте обличчя ображено зморщилось.

— Чудний чоловік! Та якби хотів — давно б вас виловив. Як сліпих щенят… Хм, допит… Кажу, як друг, обережніше треба. От, коли склад зривали, налізло вас у землянку…

«Брешеш! — ледь не вигукнув Гриша; ясність того, що перед ним ворог, хитрий, підступний ворог, повернула свіжість думки і налила кожен мускул нетерплячою лютою силою. — Забрехався, хлющ! Нас і близько не було тоді коло землянки!..»

— Який склад? Хто зривав? — підвівся Грицько; пальці до болю в нігтях стисли краєць стільця.

— А той, що ви зірвали! — Криворотько судорожно стис його лікоть. І з шипінням: — Ззабув, ссво…

— Значить, так? — рвонувся Грицько, щоб звільнити руку.

— Так, тільки так… перетак! — ще міцніше притис його поліцай; він вже не володів собою. — Ну, говори!

— А так — не хочеш?!

Мелькнув в повітрі стілець. Чи він дістав сплюснутого черепа, Гриша не встиг побачити: з-за ширми шуліками впали на нього два поліцаї.

Вже на підлозі, відчуваючи, як під наваленою брилою прогинаються ребра, здавлюючи заніміле серце, Гриша гнав шалені думки до ковалевої хати: «Лідо, друзі мої! Прощавайте! Скоріше ідіть, скоріше! До фронту, до наших!»

Поліщуки не знали ще про арешт Грицька. Не знали, що за цим арештом потяглась ціла низка трагічних подій. Вони жили так, як жили.

Був холодний туманний ранок. То накрапав дощ, то сіяла нудна мряка. Кутаючись у благенькі свитинки, Льонька з Вальком попростували в степ. Валько, як завжди, ішов трохи боком, піднявши праве плече, ніби розтинав круту хвилю. В його тугій, добре збитій постаті, в його пружинистій ході було щось уперте, вольове, і Льонька навіть ходить намагався так, як брат.

Коли вітер відганяв туман, попереду, в сірій імлі, виринала темна цяточка. То була скирта полови. До неї хлопці й поспішали. А там — звична робота: перетрушуй гнилу полову, просівай, може, десь завалялась зернина.

Скирда зустріла їх дружним писком рудої мишви. Валько підковирнув ногою полову: вогке, злежане остюччя, нічого, видно, не витрусиш. Підійшов до кубла, щоб зсередини висмикнуть сухішої полови. І раптом — шах-шах! — ворухнувся клубок. Звірюка?! — бамкнуло серце.

Клубок, набитий остюками, випростав ноги, порачкував з нори. Тьху ти — Адик Ліщинський!

— Ти чого тут?

Запитання, власне, було дурним. В селі знали, як витончено катувала чорнорота сина — морила голодом, кидала в погріб, а коли пиячили, заганяла в підпіччя, щоб нічого не чув і не бачив, словом, мордувала його, поки він не втік з домашнього вертепу… «Німкеня» жила на широку ногу: щодня приймала «начальство». Товклись у неї поліцаї, німці, а найчастіше — зондеркомісар Люман. Нализавшись самогону, «начальство» любило гучно погуляти.

Ганяла по селу машина, ревли поліцаї, істерично реготав захмілілий зондер, полюючи за одинокими перехожими. «Чума, а не жінка… Сказилась!» — хитали головами люди.

Останнім часом Ліщинська зникла. Кажуть, подалась у Німеччину.

І хоч знали брати про це, однак були вражені, зіткнувшись з Адиком в голому степу, у вовчій норі. Він був страшний. Не те що худющий — здається, тіла зовсім не було на ньому. Одні синці та лишаї. Голова в рудуватому закучмареному волоссі, здичавіло блищать, як у вовченяти, запалені очі…

Ні зневажати Адика, ні співчувати йому Поліщуки не могли — просто дивились на нього, як на жалюгідний покидьок війни. І все ж, мабуть, ворухнулося минуле у Вальчиній душі.

— Ну, де твої машини, де цегляні будинки? Пам’ятаєш, казав: прийдуть німці…

Адик полохливо зігнувся, зіщулився, наче хтось намірявся смикнути його за повну остюків чуприну. Болісно скривив тонкі безкровні губи.

— Всі кругом — звірі. І мати, і німці, і люди — звірі… Всі брешуть, всі обманюють.

Тепер Вальку справді захотілось скубнути його:

— Дурень! До звірів тулився, сам озвірів. А кругом — люди…

Як не упирався Адик, Валько потяг його в село, до своєї хати. Попросив матір:

— Мамо!.. Там юшки трохи, насипте.

Дістав з печі полотняну сорочку: