Віктор Близнець - Паруси над степом

В’яло цокнулись, недружно затягли «Ще не вмерла».

Криворотько, роззявивши здоровенну пащу, мов із самого нутра вичавлював:

Дід Хміль не міг спокійно дивитися в отой слинявий рот. Чорна злість закипала в його душі. Бач, завили, наче на похоронах! Де там «ще не вмерла»? Все загинуло, все пішло прахом: і земелька, і добро, і син. Згадав Грицька — скреготнув зубами: до чого ж ти, Хмелю, дожився? З ким злигався? Заради чого й кого одцурався сина? Твоя плоть, єдине твоє дитя — і те, як вовка, обминає отця…

Хміль уткнувся в тарілку, зіщулився, ладен був затулити вуха, щоб не чути гугнявого голосу поліцая. Як же ти, старий дурню, довірився оцьому покидькові?

Коли Гришу погнали в Німеччину, Хміль не міг навернутися до хати. Страшна пустка лякала його. Розбитий, спустошений, никав він по двору, заглядав у сарай, у клуню — і там порожнеча. Все вигребли німці, до зернини. За що ж його взятися? Вдень ще так-сяк: там підгребе сміття, там підправить стіжок. А прийде ніч — ставай за вуглом і вий. Та й хіба не вив од самотності? До ранку горбився під хатою, мозолив очима темряву. Тільки хрусне гілочка, «Гришо!» — скрикує старий і пригортає пітьму до грудей, і просить, молить привидіння: «Забудьмо все… Я простив тобі, сину, чуєш? Аби разом, аби вкупі…»

І тієї злопам’ятної ночі стояв Хміль за вуглом. По-осінньому хмарило, туманом облягало душу. І раптом — трісь! Десь близько, на стежці, тріснуло. Знов тобі, старий, причулося! Але ні, хтось-таки йшов. Зашурхотіло пожовклим листям, і сивий клубок проплив у тумані. «Гришо!» — як сам біль, вирвалося з батькових грудей. Постать на мить завмерла. «Гришо!» — простяг тремтячі руки. І тоді сталося щось неймовірне: син, загледівши батька, кинувся не до хати, а в берег, у пітьму, наче од напасті. «Гришо!» — біг і стогнав батько, аж поки не розтанув сивий клубок у тумані…

Старий впав на межі, захлинувся в прокльонах. Боже! Ти бачив таку жорстокість? Повернутись у село — і не провідати батька! Йти повз хату — і обминути! Зустріти отця — і жахнутися!..

Мабуть, все скаламутилося в голові, бо Хміль не пам’ятав, як брів городами, як постукав у вікно Криворотька:

— Він тут, Грицько, — прохрипів, — до Шумила, видно, пішов…

— Ви що? Звідки він узявся? — чухався сонний поліцай, натягуючи штани на довгі кістляві ноги.

— Тут, тільки що бачив, — трусив пом’ятою бородою.

Хміль і ще щось говорив про землянку, яку вже давно вислідив, про гвинтівки, про Володьку Шумила…

Отямився Хміль тільки тоді, коли поліцай почепив на пояс важку кобуру.

— А ви… ви куди збираєтесь? — очі старого проясніли, і в глибині їх затріпотіли скалки жаху; тремтячими руками дід ухопився за кобуру. — Що ви зробите? Що ви зробите з сином?!

— Це вже не ваше діло, — поліцай безцеремонно одштовхнув сусіда («Псих! Жінку розбудить!») і зібрався йти.

— Не смійте!!!

Мабуть, оте безнадійне й відчайдушне «Не смійте!» Хміль викрикнув і тут, у старостиній хаті, бо гості Федоренка враз обірвали пісню. Криворотько, перевалившись через стіл, стусонув діда в плече:

— Ви що, нализалися? Людей лякаєте… Чи, може, за Грицьком пожалкували? — поліцай приховав у зморшках холодну усмішечку. — Сьогодні накриємо їх, голубчиків. Пойняли? І ви святе діло зробили.

Хміль затиснув у руці виделку. Та не встиг і поворухнутися — рипнули двері, в хату зазирнула запліснявіла мордочка, заморгав рудими очицями Швайка.

Староста загигикав:

— Дивіться, управитель мій пожалували… Геть, смердючка!

Двері злякано хляпнули.

Поліцай наздогінці:

— Ей, Швайко, вернись! І тобі діло знайдеться. Сьогодні всім парко буде!

Швайка звалився на мокру підстилку. Нічого не хотілося, тільки курити. Оце б хоч маленьку пучку тютюнцю, хоч самого пороху, хоч прілого; затягнувся б разок, щоб зашуміло в голові, і забути про все на світі.

Забути про все… Про собаче життя своє, про жінку, якій він укоротив віку, про покинутих дітей і про те, як уклонявся Люману, клянчив земельки. Чи простить земля йому все?

Знизу Швайці видно тьмяний квадрат вікна і крижану бурульку, що звисає із стріхи. Кап-кап — стікає вода по бурульці. Весною запахло.

І він, Швайка, як ота бурулька, повис між небом і землею.

Від своїх відбився, до німців не пристав.

Відтоді, як у селі з’явився Криворотько, панок Березовський та інші «надійні», Федоренко відшив Швайку. З посади управителя не звільнив, бо не мав сили, однак і в компанію свою не пускав. У вічі сміявся: «Ге-ге! Користь із тебе, як із цапа молока. Самогон даром дудлиш».