Віктор Близнець - Паруси над степом

Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів — пирснув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше.

— Дай мені! — Івана замінив Петро.

Нарешті, «мухи» надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до дверей.

Довго не повертався знадвору…

За вікнами гула хуртовина. На ніч брався сильний мороз, і давно нетоплена хата дихала крижаним холодом. Троє хлопчаків тулились один до одного, натягували на голі плечі свитку, одну на всіх, та холод все одно пробирав до кісток.

— Ма! Засвіти каганець — тепліше буде.

Блиснув каганець, заіскрились вкриті памороззю стіни, і від того стало ніби ще студеніше.

— Потерпіть, хлопчики, — винувато мовила ненька. — Мо, Валик принесе хоч сміття…

Дмухнуло снігом, затріпотів жовтий язичок каганця. Сінешні і хатні двері — навстіж… А в дверях — Куцман. Задубів — не ворухнеться. Шинель задерта на голову, штани заплутались.

— Двері, двері закривай! — мати на німця.

А той — ні звуку. Трясеться. Показує на пальцях: матка, допоможіть… замерзаю!

— Як?! Щоб з тебе душу видуло!..

Мовчить Куцман. Волочить по долівці підтяжки.

Ледь заліз на лежанку. Побачив на печі дітей, плаксиво закліпав безвіїми очима. Витяг фотокартки: «О, майн Ільза, о, майн кіндер». [16] «О, моя Ільза, о, мої діти» ( нім. ). І довірливо — матері:

— Матка, война капут. Карошо!.. Отто цурюк — Тюрінгія… Му-у-у — коровка… Кіндер айн, цвай, драй — три кіндер. Такой маленький, — і показав на дітлашню, що виглядала із запічка.

Сповідь чужинця, мабуть, затурканого бідака, котрого війна відірвала від сім’ї й кинула в пекло, — ця щира сповідь зжалила материнське серце.

— То кінчайте війну. Ідіть з богом до своїх кіндерів. І нам дайте вже дихнути.

— Всьо! Война капут, матка… — з цими словами й заснув Куцман.

— Ладнай-бо, сину, плиту, — попросила мати. — Вже Вальчик скоро прийде.

Ох, і не хочеться злазити з печі! Долівка в хаті, як лід. Станеш босою ногою — дивись, так і прилипнеш.

Прицілившись, Льонька стрибнув з лежанки в розтоптані шкарбани. Аби пощастило знайти жарину. Коли ж воно топилося: вчора чи позавчора? Льонька одкрив дверцята — вітерцем потягло в трубу сизуватий пилок. Чорно й пусто в грубці, як і на душі в хлопця. Аж он в кутку — жменька попелу. Злиденний слід колишнього вогнища…

Льоньчині пальці, забруднені сажею, раптом завмерли: червоне вічко! Маленький полохливий вогник у купці попелу. Як він зберігся! Хлопець дмухнув — і жарина, наче зів’яла квітка, розкрила малинові пелюстки, кволо затріпотіла ними і… померкла…

Як побитий, взяв Льонька відро й пішов до старости. Більш ні в кого не розживешся зараз вогню. Вітер шарпав його за поли піджака, рвав з голови шапчину, білим помелом крутився під ногами, нагло штурхав у спину, з реготом обвивався круг тіла.

Тиша, якась незвичайна тиша стояла в старостиній хаті. Немов над покійником, схилилася в кутку Федорчиха. За столом, підпершись кулаками, сидів староста; в очах його — відчай зацькованого звіра. Що це з ними? Де їхня компанія, де гульня, де п’яне ревище?.. Тихо. Наче кісткою подавилися.

Побачивши Льоньку, товста й глевкувата, як недопечена перепічка, старостиха підхопилася, заохкала: «Бідна дитина! В отаку погоду по жар прибігло?» І староста зволив обізватись. Повагом звів закудлану голову, ворухнув пузцем і в кулак: «М-да, скажена погодка». З тою ж неквапливістю посунув до печі, власноручно вигріб кочергою купку вугілля, кинув його Льоньці у відро.

Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на вулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. «Он воно що! — подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. — Почули вовки: смаленим пахне».

Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало — шапкою прикрив цеберко. У щілинку видно: весело поблискують жарини. Немов підморгують хлопцеві: схились, погрієшся трішки. Ах, як приємно пахне димком, як лоскоче ніздрі духом жаркої черені!