Віктор Близнець - Паруси над степом

Німці залишили коло мосту охорону (на неї й наткнувся пізніше Шумило з хлопцями), а Гарбу й Затяганів кинули на кузов машини. Возили їх з села в село: чиї? Жінки сумно хитали головами: не наші. Та, напевно, і рідна мати не пізнала б свою дитину серед оцих розтерзаних тіл… І все ж знайшовся один, що пізнав напівживих підпільників. Це був Криворотько. Коли запилений грузовик прибув у Табунчанське і карателі зігнали до сільської управи місцевих людей, поліцай теж прибіг сюди: що за зборище? «Ге-ге! — прогундосив Криворотько. — Із мого куща недобитки… Вірьовка за ними плаче! Оце Затяганів сімейка, точно. Кодло більшовицьке!.. А то, здається, Гарбин відлюдок».

Карателі разом з Криворотьком рвонули на машині до Затяганів. Даремно: хата була пуста. Хтось, видно, попередив Ониську, матір трьох чубатих братів-комсомольців. А до Гарби Криворотько не повів гестапівців: уже давно пагорб, де стояла сторожева оселя, заріс бур’яном.

Того ж дня напроти сільської управи німці поставили щось схоже на футбольні ворота. Чотири вірьовки погойдувались на вітрі. Чотири смертники сиділи за кам’яними стінами, чекаючи останнього ранку. Вони ще не знали, що десь тут, недалеко, густа пітьма приховала їхніх побратимів.

…Володьку непокоїли оті блукаючі вогники.

— Грицьку, скільки ти налічив?

— По-моєму, три. Це тільки перед школою…

Якщо почують фашисти підозрілу метушню біля «в’язниці» — відкриють вогонь. Отже, треба зробити все так блискавично й тихо, щоб поліцаї й не писнули.

За горіхом хтось ледве чутно кахикнув. Причаїлися хлопці. Як не продирав Шумило очі — тільки густа, як сажа, чорнота і більше нічого. Він подався на звук. Чиясь міцна рука схопила його за плече.

— Це ти, сину?

— Це ти, батьку?

Дзвоном закалатали їхні серця. Оце так неждана зустріч! А втім, чого неждана? Хіба не помічав батько, що син з перших днів окупації займається своїм потаємним ділом? Хіба не радів, не тривожився, не благословляв його? Та й для сина не було секретом, що за батьком ведуться «грішки». Частенько старий одлучався в Краснопілки… Може, зустрічався з Тарасом Івановичем? Мабуть, і саморобні детонатори придумали вдвох, коваль і вчитель фізики… Батько й син ішли поруч, так би мовити, паралельним курсом, і ось їхні путі перетнулися.

— Ти чого тут, невірний сину?

— А ти чого?

— Цить! Доповідай старшому!

— Старший тут — командир…

— А я хто? Як командир питаю.

— Ти? Командир?! Оце здорово, батьку! — Володька потряс важку батькову руку. — Доповідаю: трійка табунчанських комсомольців прибула у ваше розпорядження. Хмельовий, Зінько і я.

— Добре. Завтра відшмагаю за суперечку. А тепер — марш на місце!.. Та дивіться ж мені!

Все відбулось так, як було задумано. Володька, Грицько й Михайло підкралися до комори з берега. Гуп-гуп, гуп-гуп, — почулося під стіною. Поліцай! Стрибок — і дебелий мужик, мов кабан, заборсався на землі. Кляп, кляп йому в зуби! Ух, хвицьнув під груди. Скрутить його!.. Хтось із краснопільських притяг ще одного поліцая.

Зацокала по каменю дерев’яшка: то покульгав Карпо Іванович. Заклав у двері лом — і замок глухо бренькнув.

— Виходьте, товариші! — тихо, але як незвично пролунало оте — «товариші»! — Лідо, проведи їх до містка. Там Тарас Іванович з кіньми.

І Ліда, і чайка тут?!

Щось м’якіше пушинки торкнулось Грицькової щоки. «Ассоль, це ти?» — «Я, капітане!» — «Які в тебе ніжні пальці»… — «Потім, потім, Гришо!» — «Допоможи, Лідусю. Бач, як побили Семена. Отак, на плечі мені». — «У тебе ж рана, Грицю. Не спіши, я підсоблятиму».

Вони дісталися греблі, коли враз тріснула пітьма, сліпуча квітка повисла в небі. Мов на екрані, замерехтіло перед очима Грицька: місток, плетиво дерев’яних опор, конячі вуха над кущем, згорблений Володька, ще чиїсь застиглі постаті, і Лідині очі — сині-сині, з блискітками…

Розсипались іскри — все зникло.

— Коней сюди, швидше! — коваль зашелестів між кущами. — Гарбу й братів — обережно. Не згубіть поліцаїв!

— А де Криворотько? Він же заступив на варту.

— До старости пішов, за самогоном.

— Повезло катюзі!

— Нічого. Хай сам повіситься. На гойдалці, що коло управи…

Знов зашкварчало вгорі, засліпило білим неприродним світлом. Свинцеві краплі різонули по листю.

— По конях!

Зачвакало під копитами. Захльоскали по обличчях вербові гілки. Берегом шаленим алюром мчав летючий загін.