Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

– А то чому? – здивувався пан Заглобa.

– Чому? Жовнірові, котрий у кавалерії все життя служив, пояснювати мені це не годиться, але що стосується піхоти й артилерії, то вона в них добра, придатна і до походів, і воєнних набігів, і маршів, і контрмаршів. Багацько книжок у чужоземному війську людина мусить згризти, купу античних авторів переглянути, перш ніж офіцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерія в дим лавою ходить і шаблями голить, а якщо відразу не виголить, то її виголять.

– Балакайте, пане Міхале, але не заговорюйтесь! А скажіть-но, хто більше знаменитих вікторій здобув?

– Бо раніше всі так воювали, і не маючи такої стрімкості, були змушені програвати. Але тепер порозумнішали і дивіться, пане, що діється.

– Зачекаємо кінця. Поставте мені навіть найрозумнішого інженера, шведа чи німця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тоді й побачимо.

– Щоб ви його тільки ще змогли виставити, – зітхнув пан Кміциц.

– Правда, правда! Але ж мені того хлопа жаль. Пане Анджею, а спитайте тією собачою мовою цих плюгавців і дізнайтесь, що з ним сталося?

– Ви, пане, не знаєте регулярних жовнірів. Тут ніхто без наказу й рота не розтулить. Шкода балакати!

– Знаю, що шельми нелюб’язні. От якщо до нашої шляхти, особливо до ополченців, делегат приїде, то відразу ж балакають, торочать, про здоров’я жінки та дітвори спитають, і горілки з ним вип’ють. І в політичні нюанси почнуть вдаватися, а ті стоять, як слупи, і лише баньки на нас витріщають. Щоб їх шляк трафив!

Тим часом усе більше піхотинців збиралося навколо посланців, і з цікавістю їх розглядали. Ті ж, позаяк були одягнені охайніше в гарну, і навіть багатшу одіж, чудове справляли враження. Найбільше привертав увагу пан Заглобa, бо майже по-сенаторськи тримався, а найменше пан Міхал, через його невисокий зріст.

Тим часом офіцер, котрий їх першим перестрів на березі, повернувся разом із ще одним, вищим за рангом, і з солдатами, котрі вели баских коней. Той вищий чин вклонився посланцям і промовив польською:

– Його королівська величність просить вас до своєї ставки, а що це не дуже близько, то ми привели коней.

– Ви поляк? – поцікавився пан Заглобa.

– Ні, пане. Я Садовський. Чех на шведській службі.

Пан Кміциц підступив швидко до нього.

– Ви мене не впізнаєте, пане?

Пан Садовський кинув швидкий погляд на його обличчя.

– Як же! Під Ченстоховою! Це ви найбільшу руйнівну гармату висадили і Міллер віддав вас панові Кукліновському. Вітаю, вітаю сердечно такого знаменитого лицаря!

– А що з паном Кукліновським сталося? – спитав Кміциц.

– То ви не знаєте?

– Знаю, що йому відплатив тим самим, чим він мене хотів гостити, але його залишив живого.

– Він помер.

– Так я і думав, що закоцюбне, – махнув рукою пан Анджей.

– Пане полковнику! – втрутився пан Заглобa. – А такого собі Рохa Ковальського ви не зустрічали тут, у таборі?

Пан Садовський засміявся:

– Як же? Є!

– Хвала Богові та Найсвятішій Богородиці! Живий чолов’яга, то його вирятуємо. Хвала Господу!

– Не знаю, чи король захоче його віддати, – засумнівався пан Садовський.

– О! А це чому?

– Бо його дуже собі вподобав. Відразу впізнав його, що це той самий, хто за ним під час рудницької пригоди гнався. За боки ми хапалися, слухаючи відповіді бранця. Король питає: «Що ж ви на мене запосілися?» А той відповідає: «Бо я присягнувся!» Король знову: «То ви й далі мені будете докучати?» – «Аякже»! – торочить шляхтич. Король зареготав: «Зречіться присяги, то я подарую вам здоров’я і волю». «Неможливо!» – «Чому?» – «Бо мене дядько кривоприсяжником оголосить!» – «То ви такий зухвалець, що мене на поєдинку змогли б здолати? – «Я б і п’ятьом таким дав раду!» Король напирає: «І посмієте на монарха руку підняти?» Але той: «Бо ваша віра несправжня!» Ми тлумачили королеві кожне слово, а він ставав щоразу веселішим і все повторював: «Подобається мені цей шаленець!» Допіру, жадаючи дізнатися, чи його переслідувач справді такий дужий, наказав вибрати дванадцятьох найміцніших вояків у гвардії і по черзі їм із цим військовополоненим боротися. Але ж і жилавий цей кавалер! Коли я від’їжджав, десятьох уже поклав одного за одним, і жоден не міг піднятися без допомоги. Ми приїдемо саме на закінчення тієї забави.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.