Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

– Тихо будь, Роху! – цитьнув пан Заглобa. – Щоб тебе Бог своєю рукою за вихваляння не покарав.

– Овва! Нічого мені не буде!

Бідний пан Рох не був щасливим пророком, але добряче цієї миті в його макітрі затуманилося і готовий був весь світ на поєдинок викликати. Інші також пиячили без міри, собі на здоров’я, а Богуславoвi та шведам на погибель.

– Я чув, – торочив пан Кміциц, – що коли тільки цих шведів тут зітремо і короля захопимо, зараз же під Варшаву потягнемо. Потім уже точно буде і війні кінець. А після цього дійде черга і до електора.

– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.

– Я чув, як сам пан Сапєгa таке якось казав, а він, як великий чоловік, краще калькулює. То він нам сказав: «Зі шведом буде квітка! Зі септентронами також, але з електором не можна в жодні угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським підуть до Бранденбургії, а я з паном підскарбієм литовським у Пруссію електора, а якщо потім, казав, ми не приєднаємо Пруссію на віки до Речі Посполитої, то лише тому, що в канцелярії немає хоча б однієї такої голови, як пан Заглобa, котрий самостійно листами електорові погрожував».

– Так пан Сапєга сказав? – відкрив рота пан Заглобa, червоніючи від задоволення.

– Всі це чули. А я дуже цим втішився, бо та сама різка Богуслава вперіщить, й якщо не швидше, то тоді напевно його вже дістанемо.

– Тільки б із цими шведами якнайшвидше покінчити, тільки б покінчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося їм! Хай в Інфлянтy відступлять і репарації виплатять, то дамо їм спокій.

– Упіймав козак татарина, а татарин за голову тримає! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщі, ще Краків, Варшава, Познань і всі великі міста у його руках, а батько вже хоче, щоб відкуповувався. Гей, ще доведеться попітніти, перш ніж про електора подумаємо!

– А є ще армія Штейнбокa, і гарнізони, і Вірц! – докинув пан Станіслав.

– То чому ми тут сидимо зі закладеними руками? – спитав враз Рох, витріщившись. – Не можемо шведів відлупцювати?

– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.

– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни біля берега. Можна було б переправитись і хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш ніж очуняють, то ми вже повернемося, і нашу здатність продемонструємо. Якщо не хочете, то я сам піду!

– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнівно пан Заглобa.

Але панові Кміцицу зараз же ніздрі стали роздиматися.

– А непогана думка! Непогана думка! – промовив він.

– Непогана для челяді, але не для поважної особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якісь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.

– Звісно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходімо, бо вже пізно.

Всі погодилися з цією думкою, зараз же клякнули до молитов і стали їх уголос відмовляти. Після цього повкладалися на повсті і скоро вже заснули сном праведників.

Але годиною пізніше схопилися всі на рівні ноги, тому що гуркіт пострілів пролунав за рікою, після чого гомін, вереск вчинився в усьому таборі пана Сапєги.

– Ісусе, Маріє! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!

– Та що ви таке кажете! – відповів, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.

– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» біля себе.

Але Рохa в наметі не було.

Вибігли всі на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усі подалися на річку. На тому боці виднілися спалахи вогню та гуркіт став усе гучніший.

– Що сталося? Що діється? – питали у варти, яку порозставляли рясно біля берега.

Але ті нічого не бачили. Один із жовнірів розповів, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висів над водою, то не міг нічого розгледіти, і не хотів від одного сигналу здіймати тривогу в усьому таборі.

Пан Заглобa, вислухавши повідомлення, схопився за голову з відчаєм.

– Рох поплив до шведів! Обіцяв варту захопити!

– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кміциц.

– Заб’ють мені хлопа, як Бог на небі! – бідкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немає якогось порятунку? Ісусе Христе! Та він, як золото найщиріше! Немає такого другого чолов’яги в обох військах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матінко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатів!..

– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!

– Я тут чатуватиму навіть і до ранку. Богородице Діво! Матір Божа!

Тим часом постріли на протилежному березі вщухли, вогонь поступово згас і вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом річки, як курка, що каченят водить, і рвав собі рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бідкався. Ранок вибілив річку, врешті сонце зійшло, а Рох не повертався.