Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

Замок повернувся під польську владу.

Але хитрий швед, утікаючи, підсадив під мури, по підвалах, діжки з порохом із запаленими ґнотами.

Поставши перед обличчям короля, одразу ж йому про це повідомив, щоб йому хоч якось серце звеселити.

– Замок у повітря вилетить з усіма людьми, – рапортував він. – Може, навіть і сам пан Чарнецький загине.

– Якщо так, то хочу бачити, як побожні поляки на небо летіти будуть, – усміхнувся король.

І залишився з усіма генералами на місці.

Тим часом, не зважаючи на заборону пана Чарнецькогo, котрий зраду передбачав, добровольці та селяни розбіглися по всьому замку шукати шведів, котрі поховалися, і задля грабунку. Сурми грали тривогу, щоб хто живий, ховався в місті, але вони цих сигналів не чули, або не хотіли на них зважати.

Раптом затряслася їм земля під ногами, страшний грім і гуркіт струсонув повітрям, велетенський стовп вогню вибухнув угору, викидаючи в повітря землю, каміння, дахи, весь замок і понад п’ятсот тіл тих, хто відступити не встиг.

Карл-Ґустав аж у боки взявся від радощів, а догідливі царедворці одразу ж стали повторювати його слова.

– На небо летять поляки! На небо! На небо!

Але передчасна була їхня радість, бо Сандомир усе одно залишився під польським контролем і це зупинило постачання продовольством головній армії, замкненій у річковому трикутнику.

Пан Чарнецький розбив табір навпроти шведів, по той бік Вісли, і наглядав за переправою.

А тут ще й пан Сапєгa, великий гетьман литовський і віленський воєвода, підійшов із литовцями з іншого боку й облаштувався за Сяном. Оточили шведів із усіх боків, затиснули їх наче в кліщі.

– Пастка замкнулася! – балакали між собою жовніри в обох польських таборах.

Кожен, навіть найменше з військовим мистецтвом обізнаний, тямив, що загибель нависла неминуча над загарбниками, хіба що надійшла би підмога і на якийсь час це відтермінувала.

Розуміли це і шведи. Щоранку офіцери та солдати приходили на берег Вісли і з розпачем в очах і серці споглядали на загони грізної кавалерії пана Чарнецькогo, що чорніли на протилежному боці.

Потім йшли над Сян, а там уже військо пана Сапєги чигало і вдень, і вночі, готове почастувати їх шаблею та мушкетом.

Про переправу через Сян чи через Віслу, поки обидва війська стояли так близько, годі було й думати. Могли хіба що шведи повернутися до Ярослава тією ж дорогою, якою прийшли, але знали, що тоді жоден із них уже не побачить Швеції.

Потягнулися важкі дні, і ще важчі, бо гамірні та сповнені сварок, ночі. Продовольство знову закінчувалося.

Тим часом пан Чарнецький, залишивши командування військом панові Любомирському й узявши ляуданську хоругву для супроводу, переправився через Віслу вище гирла Сяну, щоб із паном Сапєгою здибатися і про дальшу війну з ним порадитися. Цього разу вже не було потрібне посередництво пана Заглоби, щоб два вожді змогли домовитися, бо обоє про вітчизну турбувалися більше, ніж кожен зокрема про себе самого, обоє були готові для неї пожертвувати особистим, почуттями й амбіціями. Литовський гетьман не заздрив панові Чарнецькому, а той – гетьманoвi, обоє поважали один одного, тому зустріч між ними була така, що навіть найстарішим жовнірам сльози зарясніли на очах.

– Росте Річ Посполита, радіє мила вітчизна, коли такі її сини обіймаються, – казав панам Володийовськoму та Скшетуському пан Заглобa. – Страшний із пана Чарнецький воїн і щира душа, але і пана Сапєгу хоч до рани приклади, то вона загоїться. Бодай би такі навіть на камінні родилися. То шкури шведські порепалися, щоб їхню сутність люди краще бачити змогли. Бо чим же вони нас завоювали, якщо не незгодою та заздрістю панів. Хіба вони силою нас здолали? Оце я розумію! Душа в людині радіє від вигляду такої зустрічі. Ручаюся також вам і за те, що не буде сухо, бо пан Сапєга дуже вже бенкети любить, а вже з таким повірником охоче відпустить гальма.

– Бог ласкавий! Зло минає! Бог ласкавий! – примовляв Ян Скшетуський.

– Стережіться блюзнірства! – застеріг його пан Заглобa. – Бо кожне зло мусить минутися, хоч би як довго воно тривало, адже інакше це був би доказ того, що нечистий править світом, а не Ісус Христос, котрий милосердя має безмірне.

Дальшу розмову перервав прихід пана Бабиничa, високу постать котрого побачили здаля понад хвилею голів інших. Пан Володийовський і пан Заглобa одразу ж замахали до нього, але той так задивився на пана Чарнецького, що друзів своїх не відразу й помітив.