Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

Блакитний прапор упав разом із ним.

Найближчий рейтар, зойкнувши жахливо, вхопився негайно за держак, але хлопець вже тримав полотнище, рвонув його, видер умить, згорнув і, притискуючи обома руками до грудей, заверещав не своїм голосом:

– Це моє, не віддам! Це моє, не віддам!

Останні рейтари, котрі ще залишилися, кинулися на нього в нестямі, один зробив випад через прапор і прошив плече хлопцеві, але його тут же порубали шаблями на січку. Після цього кільканадцятеро закривавлених рук простяглися до хлопця.

– Прапор, прапор давай! – кричали йому.

Пан Шандаровський підоспів йому на підмогу.

– Не чіпайте його! Він узяв трофей на моїх очах, хай його самому каштелянoвi віддасть.

– Їде каштелян! Їде! – озвалися численні голоси.

Здалеку показалася курява і на дорозі з боку вигону з’явилася ціла хоругва, що мчала клусом до садиби священика. Це була ляуданська хоругва, а на її чолі їхав сам пан Чарнецький. Коли наблизилися та второпали, що вже все скінчилося, притримали коней. Жовніри пана Шандаровського кинулися до них.

Під’їхав і пан Шандаровський із реляцією до каштеляна, але був настільки засапаний, що не міг подих врівноважити, тремтів, як у лихоманці, і голос уривався йому щомиті в горлянці.

– Сам король тут був… не знаю… чи втік…

– Утік! Утік! – підтвердили ті, хто бачив ту гонитву.

– Штандарт захопили!.. Трупів море!

Пан Чарнецький, так і не сказавши жодного слова, посунувся з конем до поля бою, яке вражаючий і жалібний мало вигляд. Більше двохсот шведських і польських тіл лежали помостом, одне біля одного, часто й одне на одному. Дехто тримав у руці жмут волосся, деякі померли, кусаючи зубами або рвучи нігтями. Ще інші тримали один одного, наче в братерських обіймах, або лежали, схиливши голови на груди ворогів. Багато облич були такі потовчені, що не залишилося в них нічого людського. Ті ж, котрих не потоптали копита, очі мали вирячені, сповнені жаху, бойового постраху та нестями. Кров хлюпала на розм’яклій землі під ногами каштелянового коня, які скоро почервоніли вище колін. Запах крові та кінського поту дражнив ніздрі й тамував дихання в грудях.

Каштелян дивився таким поглядом на ті людські тіла, яким господар споглядає на зв’язані пшеничні снопи, які мають у стіг складати. Задоволення з’явилося на його обличчі. Мовчки об’їхав навколо садибу священика, роздивився тіла, що лежали з тамтого боку за садом, після чого повернувся повільно на головне бойовисько.

– Сумлінну бачу тут роботу, – зронив він, – дуже задоволений я вами!

Ті ж підкидали закривавленими руками шапки вгору:

– Vivat Чарнецький!

– Дай Боже швидко ще одну таку зустріч!.. Vivat!.. Vivat!.. A каштелян на це:

– Підете до задньої варти на відпочинок. Пане Шандаровський, хто захопив штандарт?

– Кличте пахолка! – гукнув пан Шандаровський. – Де він?

Жовніри кинулися шукати і знайшли малого, який сидів під стіною стайні біля жеребця, що поранений саме останній подих віддавав. На перший погляд здавалося, що й хлопцю небагато залишилося, але він притискав прапор обома руками до грудей.

Узяли його негайно ж і привели до каштеляна. Підліток стояв босий, розпатланий, із голими грудьми, сорочку йому порубали на клапті, вимазаний шведською та власною кров’ю, як не Боже створіння, хитався на ногах, але мав незгасимий вогник ще в зіницях. Здивувався пан Чарнецький, його побачивши.

– Як же так? – спитав воєначальник. – То це він здобув королівський штандарт?

– Власною рукою та власною кров’ю, – підтвердив пан Шандаровський. – Він також першим повідомив про шведів, а потім у гущі битви таке вчиняв, що мене самого й усіх вразив!

– Щира правда! Справжнісінька правда, наче хто написав, – загукали товариші.

– Як тебе звати? – спитав хлопця пан Чарнецький.

– Міхалко.

– І чий ти?

– Священика.

– Був священика, а тепер будеш своїм власним! – звелів каштелян.

Але Міхал не чув уже останніх слів, бо від ран, від втрати крові захитався й упав головою на стремено каштеляна.

– Взяти його, надати йому медичну допомогу. Присягаюся, що на першому ж сеймі рівний він усім вам буде станом, як сьогодні рівний вам душею!

– Гідний цього! Гідний! – загомоніла шляхта.

Після цього взяли Міхалкa на ноші та віднесли до садиби священика.

А пан Чарнецький слухав подальші реляції, які вже не пан Шандаровський складав, а ті, хто погоню пана Рохa за Карлом-Ґуставом бачили. Дуже втішився цим оповіданням пан Чарнецький, аж за голову хапався або руками по колінах ляскав, бо тямив, що після таких пригод сильно мусить занепасти дух у Карла.