– Дурниці, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще її!
– Мені треба не лише її знайти, а й її прихильність повернути.
– Одне прийде за другим, – промовив пан Міхал, – хоч би й довелося її силоміць повертати, як тоді. Пам’ятаєте?
– Такого я більше не зроблю!
Тут пан Кміциц зітхнув важко, але за хвилину зронив:
– Не лише її не повернув, а й ще одну Богуслав у мене відібрав.
– Чисто тобі турок! Як мені Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.
Але пан Володийовський став випитувати:
– Кого маєте на увазі?
– Ех, довго розказувати, – відмахнувся пан Анджей. – Була одна дівчина, дуже гарна, в Замості, котра панові старості калуському дуже до смаку прийшлася. А він сестри, княгині Вишневецької, як вогню, боїться, і не смів при ній занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зі мною, ніби до пана Сапєги, за спадком у Литві. А насправді хотів її за півмилі за Замостям відібрати і в десь у глушині сховати, де ніхто б його пристрастям не міг нашкодити. Але я цей його намір розгадав. «Хочете з мене, – подумав я, – звідника зробити? Чекайте ж!» Його людей канчуками нагодував, а панночку цілу та неушкоджену до пана Сапєги відвіз. І скажу вам, дівчина ця красна, як щиголь, але чесна. Я також уже інший чоловік, ніж мої компанійці! Змилуйся, Боже, над їхніми душами! Давно вже вони в сирій землі лежать!
– І що ж це була за панночка? – нетерплячився пан Заглобa.
– З хорошого дому, вихованка княгині пані Вишневецької. Колись була заручена з литвином Підбийп’ятою, ви його знали.
– Ганнуся Борзобагатa!!! – вигукнув, схопившись із місця, пан Володийовський.
Пан Заглобa і собі схопився з купи повсті.
– Пане Міхале, вгамуйтеся!
Але пан Володийовський підстрибнув, як кіт, до пана Кміцица.
– І ви, зраднику, дали її захопити Богуславoвi?!
– Прошу мене не кривдити! – застеріг пан Кміциц. – Я відвіз її щасливо до гетьманa, піклувався про неї, як про сестру, а Богуслав відібрав її не в мене, а в іншого офіцера, з котрим пан Сапєгa її до своєї родини відіслав. Прізвище його було Ґловбич чи якось подібно, добре не пам’ятаю.
– А де він зараз?!
– Немає його, бо поліг. Так принаймні офіцери пана Сапєги повідомили. Я окремо з татарами за Богуславом ганявся, тому точно нічого не знаю. Але з вашої реакції бачу, що одна біда нас спіткала, одна людина нас скривдила, а оскільки так і є, то проти нього об’єднаймося, щоб спільно за кривду поквитатися. Великий він пан і великий лицар, але гадаю, що тісно йому буде в усій Речі Посполитій, якщо двох таких матиме ворогів.
– Ось вам моя рука! – гарячкував пан Володийовський. – Відтепер ми друзі до смерті! Хто його першим знай-де, той йому за двох заплатить. Дав би Бог мені першому, то я з нього крові наточу, це як амінь у молитві!
Тут пан Міхал так моторно став вусами ворушити і шаблю мацати, що пана Заглобу аж страх узяв, бо знав, що з паном Володийовським жарти кепські.
– Не хотів би я бути тепер князем Богуславом, – зауважив він за хвилину, – хоч би мені хтось усю Інфлянтy у володіння передав. Досить одного такого лісового кота, як пан Кміциц, мати проти себе, а тут ще й пан Міхал! Бa! Мало того, бо й я до вас приєднуюся. Моя голова, ваші шаблі! Не знаю, чи є такий магнат у християнському світі, котрий би перед такою могутністю не затремтів. До того ж і Господь Бог від нього нарешті відвернеться, бо не може такого бути, щоб на зрадника і єретика кари не було. Пан Анджей уже йому і так непогано лою за шкуру залив.
– Не заперечую, що здибала його від мене не одна конфузія, – підтвердив пан Кміциц.
І, звелівши наповнити келихи, розповів, як Сороку з полону звільнив. Змовчав лише те, що спершу до ніг Радзивілла кинувся, бо на сам спогад про цю подію кров його заливала.
Пан Міхал звеселів, слухаючи цю оповідь, а наприкінці промовив:
– Хай вам Бог помагає, Єндрею! З таким товаришем можна навіть до пекла йти! Лише погано, що не завжди будемо мати змогу разом ходити, бо служба є службою. Мене можуть вислати в один бік Речі Посполитої, вас – в інший. Невідомо, хто його першим дістане.
Пан Анджей помовчав.
– По справедливості, я мав би його одержати. Якщо тільки знову з конфузією не вийду, бо, соромно зізнатися, але я напряму цьому пекельникові протистояти не зможу.
– Та я вас усіх своїх прийомів навчу! – запропонував пан Володийовський.
– Або я! – підтримав пан Заглобa.
– Ні! Даруйте, пане, але волію в пана Міхалa вчитися! – відмовився пан Кміциц.
– Хоч він і лицар, але його пані Ковальська не злякається, хай там як! – втрутився пан Рох.
Читать дальше