Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Дядько перепинив мене:

– Коли залишив, то, виходить, не надавав тому великого значення.

– Якраз навпаки. Той лист для нього надзвичайно важливий.

– А звідки ти знаєш?

Мене роздратувало це запитання. Та й, зрештою, воно не стосувалося до справи.

– Бо він повернувся за листом і був дуже стурбований, – відказала я.

І я переказала дядькові зміст листа як могла докладніше.

Потім розповіла про дальшу поведінку Яцека. Дядько вислухав мене уважно, але не стримався, щоб не докинути:

– Еге, то виходить, що в нашій родині не лише я паршива вівця.

На це я промовчала. Мені було прикро, що він так неделікатно зачепив історію, про яку я воліла б не згадувати.

Авторка щоденника не пише тут, що саме вона має на думці. Оскільки багатьом читачам це місце може видатися незрозумілим, я вважаю за свій обов’язок пояснити, що пан Альбін Нєментовський за вісім років перед подіями, описуваними його племінницею, був героєм досить неприємної судової справи. Йшлося про зводини неповнолітньої дівчини, панни Л. З., батьки якої вельми тим обурилися. Пана Альбіна засудили до двох років ув’язнення. (Примітка Т. Д.-М.)

– А ти певна, – спитав дядько, – що той лист – не якась містифікація?

– Абсолютно певна.

– Гм, а може, його написав сам твій любий чоловічок, аби упевнитися, що ти не заглядаєш до його листування?

– Та що ви, дядечку! Хіба Яцек здатен на такі хитрощі?

– І то правда. Здається мені, він не дуже кмітливий.

– До того ж лист, безсумнівно, написаний жіночою рукою. Ні, він таки справжній. Та й Яцекова поведінка ще дужче переконує мене, що справа цілком серйозна.

– То, кажеш, він сьогодні їде до Парижа?

– Не знаю. Так він мені сказав. А я хіба знаю, куди він їде? Оце ще випадково довідалася, що Яцек забрав з банку всі гроші.

Дядько Альбін протяжливо свиснув.

– Всі?… А скільки ж це?

– П’ятдесят дві тисячі.

– А скажи, мала, ти вже говорила про це з батьками?

– Боронь Боже, дядечку! Уявіть собі, як подивиться на це тато.

– Авжеж, той старий дурень наробив би шелесту. Ти, люба, повелася дуже розумно, що не прохопилася про своє відкриття ані чоловікові, ані батькам. Ця справа потребує цілковитої таємності.

Я взяла його за руку.

– Любий дядечку, ви мені допоможете, так?…

Він замислився, та, зрештою, кивнув головою.

– З превеликою охотою. Але за одної умови.

– Ой дядечку! – радо вигукнула я. – Так і знала, що ви мені не відмовите! Я ж не маю нікого, хто міг би мені зарадити.

– Я допоможу тобі, але за одної умови, – наголосив дядько.

– Але ж ви, дядечку, не поставите такої умови, яка… на яку…

Він нахмурився, але одразу ж полагіднішав, подивився на мене іронічно (ні, він таки пречудовий) і мовив:

– Слухай, мала. Невже ти думаєш, що я – я! – мушу вдаватися до таких засобів, аби здобути жінку?

Я почервоніла, а він додав:

– Здається, я передчасно підкинув тобі комплімента щодо твого розуму.

– Даруйте, дядечку, але ви не так мене зрозуміли.

– Ну гаразд, годі про це. Вислухай уважно, що я тобі скажу. Я охоче візьму цю справу на себе. Але тільки в тому разі, якщо ти пообіцяєш беззастережно слухатися моїх настанов. Ти нічого не робитимеш на власний розсуд. Анічогісінько. Я вірю в твої здібності, але тут потрібна найдосконаліша майстерність, бо один хибний крок може зруйнувати геть усе. Розумієш?

– Розумію, – недовго думаючи, відказала я.

– І обіцяєш, що будеш точно виконувати всі мої настанови?

– Авжеж, залюбки.

– От і добре. Так ось, насамперед я хочу сказати тобі, що я про все це думаю. По-моєму, справа ця нелегка. Найімовірніше, що та жінка й справді має шлюб з твоїм чоловіком. Якісь винятково важливі причини змусили її розшукати Яцека. Ота згадка про почуття, що нібито спонукали її до цього, не викликає в мене довіри. Жодна жінка, яка не бачила чоловіка декілька років, не згадає отак раптом, що вона його кохає.

– Так.

– Отже, я ладен вбачати тут спробу шантажу.

– Воно таки скидається на те.

– Справа дуже серйозна. Ти сама проведеш чоловіка на вокзал і пильнуватимеш, чи не шукатиме він очима тієї жінки. Якщо вони і їдуть разом, то напевне будуть вельми обережні. Можливо навіть, що візьмуть квитки в різні вагони.

Я занепокоїлась.

– То ви, дядечку, вважаєте, що Яцек хоче втекти разом з нею?

– Нічого я не вважаю, – знизав він плечима. – А припускаю і таку можливість.

– Це було б жахливо. А що ж мені тоді робити?

– Треба вдатися до якихось хитрощів, аби затримати Яцека. Наприклад, зроби так, щоб він не зміг зайти до вагона. Розумієш, мала?