– Здається, – озвався нарешті Яцек, – тебе дивує моє відрядження. Але ж мені раз у раз доводиться кудись їхати.
– Ні-ні. Нічого мене не дивує. Сказати, щоб запакували тобі фрак?
Він похитав головою.
– Не треба. Два костюми – ото й тільки. Я не хочу брати великої валізи, бо думаю повернутися літаком.
– За три дні?
– Так. Найпізніше за чотири.
Сказав це таким тоном, що я одразу заспокоїлась. Та коли через годину викладала речі до пакування, ненароком узяла в руки Яцекову чекову книжку. І знову моя чутлива інтуїція спонукала мене перевірити, чи не зняв він останніми днями з рахунку якоїсь великої суми. На корінці, датованому сьогоднішнім числом, значилася цифра 52 000 злотих. Я мало не зойкнула. Адже добре пам’ятаю, що всього на рахунку було щось трохи більше від тієї суми. Виходить, він забрав усе.
Я ніколи не проводжала Яцека на вокзал, отож і сьогодні не могла собі цього дозволити, щоб не збудити його підозри. І все ж мусила там бути. Хотіла пересвідчитися, чи він справді сяде в паризький поїзд і чи буде сам, чи не їде з нею. Треба було вигадати якийсь привід. Одначе в голові мені все так плуталося, що нічого розумного не спадало на думку. Лишалося сподіватись тільки на дядька Альбіна.
На щастя, цього разу я застала дядька вдома. Він сам відчинив мені двері.
– Як ся маєш, мала? Ого, яке розкішне хутро! А крій який! Та й лиск чого вартий…
Дядько посадовив мене на канапі й пригостив вином. Сам, звичайно, сів поряд – навмисне надто близько. Інакше він не вміє. Та зараз, коли мені потрібна була його допомога, я, звісно, не могла дозволити собі жодних неприємних для нього порухів.
– Як я здогадуюсь, – улесливо почав він, – ти прийшла сюди не тому, що нудьгуєш за мною. А шкода. Ти дуже гарна. Певно, твоя поважна і трохи пришелепкувата матуся задивлялася на мадонну Бальдовінетті або ж на якогось гондольєра. У них-бо там геть скрізь трапляються отакі чорні очі й мідяне волосся. Ну справді-таки Бальдовінетті! Невже тобі ще ніхто про це не казав?
– Ні. І я навіть не знаю, чи це комплімент, бо ніколи не бачила того образу.
Дядько легенько торкнувся моєї руки.
– Ти бачиш його, мала, по кілька разів на день – у дзеркалі. Отож вважай сама, чи це комплімент, чи ні.
– Ви, дядечку, справді небезпечний мужчина, – засміялась я.
– Думаєш, і досі?
Я придивилася до нього. Коли не зважати на сивину та зморшки коло очей і вуст, він був мужчина в повному розквіті. Якби не те, що я ніколи не відчувала потягу до літніх чоловіків і що я його (між нами кажучи) трохи лякаюсь, то хтозна, чи не зайнялась би я ним серйозніше. Ото був би скандал! Уявляю собі, який вигляд мав би тато!..
– Не досі, а саме зараз, – відказала я з добре обдуманою грайливістю. Адже мені треба було здобути його прихильність.
Дядько засміявся, вельми вдоволений. Підвівся і, поволі наливаючи собі вина, якусь мить стояв до мене спиною. Яке кокетство!
– Уяви собі, – заговорив дядько довірливо, – що я й справді почуваю себе зовсім молодим. Це навіть трохи непокоїть мене. Де ж пак – чоловікові вже п’ятдесят, а в нього ні поважності, ні статечності, а все лиш вітер у голові.
Я жваво заперечила:
– Що ви, дядечку! Та у вас того вітру в голові ніколи й не було. Ви ж один з найрозумніших людей, яких я знаю. Тим-то я, власне, до вас і прийшла.
– От чудасія! – усміхнувся він. – Здається, ти перша жінка, що прийшла до мене шукати розуму. Інших він найменше цікавить. Але з цього я можу судити, що ти вскочила в якусь халепу. Га?…
Дядько знову сів біля мене і пильно подивився мені у вічі.
– Ну, признавайся, – підмовляв він мене. – Мабуть, отой твій нудний Реновицький перехопив якогось листа, що його написав тобі… Тото?
Я відчула, як червоніють мої щоки.
– Тото давно вже облишив свої залицяння. А проте ви, дядечку, таки вгадали, що все почалося з листа. Я виявила страшні речі про Яцека. Просто розпач бере…
– Ого, навіть розпач? Він тебе зраджує?
– Гірше, дядечку, набагато гірше: він одружений!
– Ну певно ж, моя люба, – удавано поважним тоном мовив він, хмурячи брови. – Це для мене не така вже й новина. Щоправда, ви не зволили запросити мене на весілля, одначе я знаю, що ви взяли шлюб.
– Ой дядечку, мені не до жартів! Яцек і справді одружений з якоюсь жінкою.
Дядько кивнув головою:
– Добре, що хоч із жінкою…
– Як це? – не зрозуміла я.
– Могло виявитися, наприклад, що він збоченець.
– Та ну ж бо, дядечку, це дуже серйозна справа. Я вже й не знаю, що маю діяти! Вчора Яцек з неуважності залишив на письмовому столі відкритого листа…
Читать дальше