Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Зненацька я спитала:

– А скажи, Яцеку, ти кохав колись раніше?

Повіки йому сіпнулись, проте він усміхнувся, не розтуляючи їх.

– І колись, і тепер, і завжди кохатиму.

– Ти не крути – адже знаєш, про що я питаю. Чи кохав ти іншу жінку?

Яцек довго мовчав, нарешті відповів:

– Один раз… Давно вже… Здавалося, що кохав…

Серце в мене закалатало дужче – я зрозуміла, що він каже про неї . Безсумнівно: Яцек не підозрює, що я про щось догадуюсь. Отже, треба кувати залізо, поки гаряче.

– А чому ти сказав «здавалося»? – недбало запитала знову.

– Бо то не було справжнє почуття. Коротке запаморочення та й годі.

– А вона?…

– Що «вона»?

– Вона тебе кохала?

Яцек закопилив губу і відказав:

– Можливо… Не знаю… Мабуть, що ні.

– Ви були коханцями? – спитала я без притиску.

Чоловік скоса глянув на мене.

– Облишмо цю розмову. Вона мені не вельми приємна.

– Гаразд, – погодилась я. – Хочу тільки знати, чи ти з нею стрічаєшся?

– З якої б то речі? – знизав плечима він. – Я не бачив її вже багато років.

Він, як видно, не дуже повірив, що я так легко залишу цю тему, бо подивився на годинник і сказав, що час уже спати. Отож він пішов до себе, а я до пізньої ночі не могла заснути й сушила собі голову тим, як мені діяти далі.

Найлегше було б поговорити з ним по щирості і сказати просто у вічі: «Я повелася нечесно. Відкрила листа, адресованого тобі, і з нього дізналася, що ти двоєженець, що ти вже мав дружину і обдурив мене, видавши себе за парубка. Отож я маю право вимагати пояснень».

Цікаво, як повівся б тоді Яцек? З його вразливістю, з його гіпертрофованим почуттям власної гідності… Передусім, із суто чоловічою логікою, він вичитав би мені за отого листа, що його я так необачно відкрила. А тоді, виведений на чисту воду, скомпрометований і принижений, можливо, й зненавидів би мене за те, що я підступно виявила його таємницю. Може, покинув би мене й вернувся до тієї жінки? А то й – хто зна – чи не пустив би собі кулю в лоба?

Звісно, я могла б запобігти цьому, могла б запевнити його, що мої почуття до нього лишилися незмінні, і допомогти йому дати відсіч тій шантажистці. Та в кожному разі ця ганебна історія назавжди запала б між нами чорною тінню. Сама думка про те, що я знаю про його злочин, зрештою викликала б у ньому неприязнь до мене. Адже Яцек ніколи більше не міг би дорікнути мені ані словом: боявся б, що я нагадаю про його двоєженство.

Ні, в жодному разі не можна натякати, що мені про це щось відомо.

І тільки десь перед ранком у мене сяйнула щаслива думка: дядько Альбін Нєментовський – ось єдина людина, до якої можна звернутися за порадою.

Боже, який жахливий день! Яцек, звичайно, пішов на те побачення. Всі мої хитрощі були марні. Коли виходив з дому об одинадцятій, я попрохала його прислати назад машину, сподіваючись дізнатись од водія, в якому готелі був Яцек. Але він взагалі не поїхав своєю машиною: у вікно я бачила, що сів у таксі.

«Б» – то може бути перша літера як імені, так і прізвища. На мою думку, варті уваги три великих готелі: «Європейський», «Брістоль» і «Полонія». В котрому вона мешкає? Хоча б знати, скільки їй років і яка вона з себе…

Дядько Альбін не мав телефону, і мені довелося їхати аж на Жолібож, [2]  Район Варшави. аби лиш довідатися, чи він вдома. Я чекала на сходах понад годину і дуже змерзла. До того ж неабияк потерпала, щоб хтось мене там не побачив. А то батьки мене добре насварили б. Зрештою я залишила дядькові свою візитну картку і на ній написала, що приїду ще раз о шостій.

Яцек прийшов обідати дуже знервований. Я помітила, що він намагається вдати, ніби їсть з апетитом. Мені аж плакати хотілось. Після обіду зненацька сказав:

– Сьогодні ввечері їду до Парижа.

Я заніміла. Адже це могло означати щось дуже погане. Він, мабуть, помітив, що я зблідла, бо швидко додав:

– Їду всього на три дні.

– Це обов’язково? – спитала я. – Доконче маєш їхати саме тепер?

Він удавано здивувався.

– Як це – «саме тепер»?

Я трохи знітилася.

– Та нічого особливого. Просто я спитала, чи не можна відкласти цю подорож. Адже сам знаєш, що ми мусимо декого обов’язково відвідати.

Кортіло запитати, чи він їде сам. Найбезглуздіші здогади роїлися в голові. Може, Яцек вирішив повернутися до тієї жінки, може, вони тікають разом?… Але ж може бути й таке, що Яцек виїжджає, щоб сховатись од неї. Ну чому він не хоче поговорити зі мною відверто? Невже не довіряє мені?! А отой його вираз обличчя – такий, наче він чекає моїх подальших запитань і вже наперед має на них готові відповіді. Як це прикро бачити!..