Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

– Ах, Боже мій! І як же ви з нею познайомились? Яка вона з себе? Що казала? Про Яцека не згадувала?

– Зачекай, мала, – усміхнувся він. – Насамперед встановимо хронологію та ієрархію твоїх запитань. Так от, по-перше, ми з нею поки що (тішу себе надією, що маю право вжити цього багатообіцяючого «поки що»), ми з нею поки що на вельми офіційній нозі. «Як вам подобається Варшава, пані?… Чи ви багато подорожуєте, пані?…» І так далі в такому дусі. Отож для якоїсь згадки про Яцека щонайменше зарано. Ти знаєш, що Яцек зараз у Варшаві?

– Як це «зараз»? – серйозно занепокоїлась я.

– А так, звичайнісінько. Я бачив його позавчора на власні очі, коли він заходив у «Брістолі» до ліфта, а потім коли він виходив з того ж таки ліфта разом з міс Елізабет Норман.

– Отже, він бачився з нею!

– Гадаю, що встиг на неї надивитися, і маю підстави припускати, що не одмовить собі в цій приємності й надалі.

– Ви помиляєтесь, дядечку, – відказала я трохи роздратовано. – Яцек був у Варшаві буквально кілька годин. Його викликали з Парижа з приводу якихось документів, і він мав того ж таки вечора повернутися. Я напевне знаю, що він поїхав назад.

– Нехай і так, – погодився дядько Альбін. – В усякому разі, він бачився з нею.

Я насилу спромоглася запитати:

– А… а довго він у неї був?

Дядько неделікатно засміявся.

– Ах, он ти про що! Ну, як тобі сказати… Яцек пробув в її номері щось близько години. Оскільки ти знаєш свого чоловіка краще, ніж я, то можеш легше зробити з цього якісь висновки.

Я зиркнула на дядька майже зі злістю. Він потішався, очевидячки потішався з мого неспокою. Як видно, думав, що я ревную.

– Ви знову помиляєтесь, дядечку! – відповіла я холодно. – Мені достеменно відомо, що Яцека ніщо вже з нею не зв’язує…

– Я не маю анінайменшого наміру підривати твою віру в чоловікові чесноти, – докинув він з повагою, що дуже скидалася на знущання.

– Бо ніщо не може її підірвати, – наголосила я, проте про всяк випадок нишком, щоб не завважив дядько, тричі постукала пальцем об дерево.

– Тим краще, – хитнув він головою. – Зрештою, і в мене не виникло жодної підозри, принаймні в даному разі. Виходячи з нею, Яцек був блідий, злий і, як видно, насилу володів собою. У мене склалося враження, що вони мали не вельми приємну розмову.

– Не розумію тільки, – зауважила я, – навіщо вони вели ту розмову в номері, а не у вестибюлі чи ресторані.

– А мене це зовсім не дивує, – знизав плечима дядько. – Ми можемо здогадуватись, яка була тема їхньої розмови, а такі розмови, погодься, ні до чого чути іншим, хоч би то була прислуга чи випадкові сусіди. Як на мене, то їхня зустріч анітрохи нам не вадить.

– Чому?

– А тому, мала, що при першій же слушній нагоді я запитаю її про Яцека.

– Ви скажете, що знаєте його?

– Що ти, боронь Боже! Скажу, що бачив її в товаристві молодого добродія, якого інколи зустрічаю.

Ми якнайдетальніше обговорили всі ці справи. Коли я вже виходила, дядько затримав мене.

– Трохи не забув, мала. Дозволь повернути тобі борг з подякою. Ось тисяча злотих.

Я аж ніяк того не сподівалася і спробувала заперечити.

– Але ж, дядечку, мені зараз зовсім не потрібні гроші. І загалом це не горить…

– Ні, ні, – наполягав він. – Ще й як горить. Якби на поштовому переказі не треба було зазначати прізвище відправника, я надіслав би тобі ці гроші до Голдова.

– Певно, вам останнім часом добре таланило в грі, – зауважила я, ховаючи гроші до сумочки.

– Так, люба. Як видно, тільки твоя присутність у Варшаві приносить щастя в грі Тото. Я таки злупив з нього чималий гріш. З нього і з його приятелів. Вони вельми порядні люди.

Увечері я випила забагато кави і тепер не скоро засну. Надворі ще зовсім темно, хоч уже шоста ранку. Я залишила в їдальні записку, щоб мене ні в якому разі не будили раніше першої, але боюся, що та відьма навмисне грюкатиме дверима. Ні, треба буде рішуче зажадати від Яцека, щоб він вигадав якийсь привід і відпровадив це бабисько на село.

Роберт ще не повернувся. Отакі вони, чоловіки. Він вважає, що може виїхати, навіть не повідомивши мене, куди і на який час.

На ранок мене викликають до полковника Корчинського. Знову будуть мене мучити. Я вже мала у зв’язку з цим ще одну халепу. Стріла Владека Мо5рського, що приїхав у відпустку з Рима. Не маючи й гадки, що це така важлива справа, я розповіла йому про свої прикрощі, пов’язані з отим клятим жовтим конвертом, що отруює мені життя. А той дурний пустомолот, мабуть, бовкнув про це у міністерстві чи десь іще, бо вже за дві години по тому з’явився до мене поручник Сохновський (справжній) і почав мені вичитувати, що я балакаю з людьми про цю справу. Він сказав, що надзвичайно важливо, аби вся та пригода лишилася в таємниці з огляду на якісь там їхні комбінації. Поводився він майже нелюб’язно. Отож я холодно відказала йому: