Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Промовивши це, вона пирхнула, вийшла до їдальні і злегка грюкнула за собою дверима.

Я зайшла до вітальні. Біля дзеркала, на краєчку крісла сидів маленький череватий добродій з червоними щічками і схожим на картоплину носом. Він почав велемовно розводитися про ділянку на Жолібожі, про курсові ціни та кандидатів на купівлю. Мені вдалося докинути кілька слів до посередникової промови, аби пояснити йому, що я анічогісінько не знаю про ту ділянку і що вся ця справа стосується тільки мого чоловіка.

Коли він забрався геть, у вітальні, наче за помахом чарівної палички, з’явилася тітка з переможним і осудливим виразом на обличчі.

– Не уявляю собі, – почала вона, – що може спонукати звичайного посередника до таких дивовижних метаморфоз. Вчора він вишуканий, показний джентльмен, а сьогодні такий собі ниций суб’єкт, вельми непривабливий на взір.

– Тітонько, то був просто інший посередник. Якщо ви вважаєте, що у Варшаві тільки один посередник з продажу нерухомого майна, то ви дуже помиляєтеся.

Тітка так енергійно хитнула головою, аж я злякалася, що їй повилітають з волосся всі шпильки.

– Люба моя, – мовила вона, – усе це було б зрозуміло, якби я не знала, що Яцек доручив цю справу одному, одному-єдиному посередникові. Не трьом і не п’ятьом, а одному, тому, який оце допіру вийшов звідси.

Я була готова до цього заперечення.

– І я про це знаю. Але знаю також і те, що, коли треба швидко знайти покупця, посередники звертаються по допомогу до своїх колег. А загалом, якщо вас, тітонько, так цікавлять люди цього фаху, то шкода, що ви не сказали мені про це раніше. Незабаром карнавал, і я з приємністю влаштую спеціально для вас бал посередників. Сподіваюся, ви не будете нудьгувати.

Тітка пішла ображена і до самого вечора не озивалася до мене ані словом…

Батько збирався до Голдова на вепрів. То мало бути велике полювання, з участю кільканадцяти мисливців, і мати вирішила поїхати й собі, бо деякі з них їхали з жінками. Щоправда, вона намагалася умовити мене, аби я поїхала в Голдов замість неї, та чи могла я хоч на кілька годин залишити Варшаву, коли от-от мали надійти нові відомості в Яцековій справі!

Виявляється, обережність ніколи не може бути надмірною. Тітці Магдалені, яка ніколи не виходить з дому до обіду, цього разу раптом забаглося ласощів, і вона подалася до кондитерської по тістечка. І, звичайно, я сиділа там з дядьком Альбіном. Я думала, що це бабисько перекинеться від зачудування.

Власне кажучи, я й сама не знаю, чому захотіла зустрітися з дядьком, коли він сказав мені по телефону, що ні на які новини не роздобувся. Такий уже лихий мій талан, просто лихий талан.

Цілий день вона не перемовилася зі мною ані словом, коли не брати до уваги повсякденних загальних фраз. Вона має свого Яцека мало не за бога, і коли мене щось і тішить на гадку про можливий скандал, то це перспектива руйнації всіх тих святинь, до яких вона піднесла свого коханого племінничка. Ще, гляди, отруїться вероналом. Та й, зрештою, не тільки на неї справить таке враження Яцекове падіння. Уявляю собі, скільком людям, що вважають його за взірець усіх чеснот, доведеться проковтнути язика і казитися з його дволикості. То була б непогана відплата за всі оті дурні балачки, ніби я не доросла до Яцека і він гідний кращої дружини.

О сьомій зателефонував з Парижа Яцек. Він дуже квапився, сказав тільки, що не знає ще, коли повернеться, і що до нас прийде ад’ютант полковника Корчинського, щоб забрати жовтий конверт, запечатаний сургучем, що лежить у середній шухляді письмового столу. Я нагадала Яцекові, щоб він привіз мені великий флакон «Voyage de nосе». Маю підозру, що ті парфуми, які можна дістати у Варшаві, набагато слабші.

Звичайно, одразу ж після цієї розмови я знайшла в письмовому столі того конверта. Мені було страх як цікаво, що там усередині. На жаль, величезна сургучева печатка аж ніяк не давала змоги його відкрити. А втім, не думаю, щоб він містив щось цікаве для мене. Гадаю, що там були якісь урядові папери, і то, напевне, такі, яким Яцек надає великого значення.

Десь близько восьмої з’явився той ад’ютант, про якого казав мені Яцек, – стрункий молодий офіцер. Я запропонувала йому філіжанку кави, але він одмовився. Поводився він дуже чемно, і я спостерегла, що сподобалася йому. Та, незважаючи на це, він сказав, що дуже поспішає і що прийшов по запечатаний конверт, про який мій чоловік мав зателефонувати мені з Парижа. Я не затримувала його, тим більше, що він видимо нервував. Офіцер люб’язно подякував мені і вийшов.