Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Я спитала, в який спосіб стало відомо, що я віддала того конверта. Полковник пояснив, що в мене дома вже проведено розслідування. Допитано тітку Магдалену і прислугу. На закінчення він став випитувати в мене, хто той літній пристойний добродій, що видавав себе за посередника з продажу земельних ділянок.

Тут уже терпець мені урвався. Я насилу стрималася, щоб не вибухнути гнівом. Ота дурна тітка знову заварила мені кашу. Тепер вони ще, гляди, запідозрять дядька Альбіна у посібництві шпигунам. Казна-що витворяє те бабисько! Хоч як би скінчилася Яцекова справа, але тільки-но вона скінчиться, я одразу ж поставлю перед ним умову: або він одішле тітку на село, або я розлучаюся з ним. (Звісна річ, насправді я й думки не припускаю про розлучення, але пристрашити його можу).

Я сказала тим добродіям, що то був справжній посередник і що я бачила його лише двічі в житті. Тоді вони почали допитуватися, чи не розмовляв він зі мною про Яцека та про його подорож. Я запевнила їх, що ні, але, здається, вони не дуже мені повірили і, мабуть, постараються розшукати дядька Альбіна. Щоб хоч трохи їх задобрити, я запросила їх до обіду, але вони послалися на невідкладні справи й поїхали.

Я довго не могла отямитись, а ввечері надійшла телеграма з Варшави од… Яцека.

Виявилося, що в зв’язку з тим клятим конвертом його викликали до Варшави, він прилетів літаком на кілька годин і має того ж таки вечора повернутися до Парижа. Як видно, він був такий заклопотаний тією історією з шпигунами, що навіть забув запитати в телеграмі про батькове здоров’я. Я завважила, як прикро це вразило батька.

Я опинилася в жахливому становищі, бо про виїзд із Голдова не могло бути й мови, а тим часом у Яцека напевне знайдеться досить вільного часу, щоб побачитися з тією своєю видрою. Тільки Бог знає, як би мені собі зарадити.

На щастя, сьогодні вранці приїхала Данка, і я змогла притьмом повернутися до Варшави. З тіткою привіталася аж надто промовисто. Холодно усміхнулась до неї і чемно подала руку. Аби ще значливіше наголосити, що я тут господиня, я звеліла повідчиняти всі вікна в їдальні, у вітальні, у кабінеті та в буфетній, так що тій відьмі годі було й носа виткнути із своєї кімнати. Інша річ, що скрізь стало страшенно холодно. Та, на щастя, я мала зараз же йти на побачення з дядьком.

Як я й передбачала, вдома його не було. Не маючи іншої ради, я сіла біля вікна в маленькій брудній молочній проти його будинку і, посьорбуючи чай, стала чекати. Крім мене та господині, що порядкувала за прилавком, там був лише якийсь нудний, нецікавий на взір добродій. Я б зовсім не звернула на нього уваги, якби не його вкрай дражлива манера їсти і взагалі вся поведінка. Спершу він поглинув величезну тарілку яєчні, а потім заходився гидко длубатися в зубах, прикриваючи рота другою рукою. При цьому він безтямно солопів у вікно з таким виразом на обличчі, ніби от-от мав заплакати. Не розумію, нащо існують на світі такі люди.

Була вже четверта, коли я побачила дядька. Він приїхав на таксі і зник у під’їзді. Я швиденько розрахувалась і вийшла. Дядька я наздогнала, коли він уже відчиняв двері.

Він, як завжди, привітав мене компліментами. Був у чудовому настрої і вже саме5 це трохи мене заспокоїло.

– Чи є щось нового, дядечку? – запитала я, сповнена надій.

Він поправив монокль і підморгнув мені.

– А якщо добрий дядечко має багато, дуже багато новин, що5 він за це матиме?

– Я обніму дядечка, особливо якщо новини будуть такі ж добрі, як він сам.

– Чудово, але гонорар наперед.

По цих словах він обняв мене і поцілував в уста. Хоч було це цілком несподівано, але ж ніяк не можу сказати, що неприємно. Ці літні добродії по-своєму вдатні до жінок і вміють дозволити собі навіть вельми сміливі жести в якийсь природний і необразливий спосіб.

– Так от, я був на приємній прогулянці, пречудовій прогулянці з одною чарівною дамою. Рідко стрінеш дівчину, що мала б стільки принад. А на додачу ще й розум! Рідкісна жінка, без перебільшення рідкісна. А надто як на англійку.

Серце лунко закалатало мені в грудях.

– Дядечку, – прошепотіла я, – ви з нею познайомились?

Він зробив здивовану міну.

– З тією дамою, з котрою був на прогулянці?… Ну звісно ж, мала. Невже ти гадаєш, що дами, товариства яких я шукаю, належать до такої категорії жінок, що шпацірують з незнайомими добродіями?

– Та не мучте ви мене, дядечку, – жалібно писнула я. – Ця дама – вона?

– Не знаю, кого ти маєш на думці, але не збираюсь робити з цього таємниці. Та англійка має звучне ім’я Елізабет і носить прізвище Норман.