Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

– Я з самого початку була цього певна, пане полковник. Мій чоловік аж надто скрупульозний у питаннях відповідальності, навіть у тому разі, коли вся відповідальність падає на мене.

– На несприятливий збіг обставин, – поклонившись, поправив мене полковник. – Адже пан Реновицький, маючи таку розумну й таку тямущу дружину, що на неї міг би позаздрити не один дипломат, і припустити не міг, що якісь сторонні особи можуть вдатися аж до таких хитромудрих підступів. Оце, власне, щодо сторонніх осіб я й маю до вас велике прохання. Мені доповідали, що ви розмовляли про історію з цим конвертом з одним колегою вашого чоловіка. Розумієте, якби чутки про неї пішли по місту, це була б для мене величезна прикрість. Воно зашкодило б мені особисто. Почали б казати, що в моїй установі серед моїх підлеглих є люди, здатні на такі безвідповідальні і просто бридкі вчинки… Можливо, я надто вболіваю за честь своєї установи, але прошу вас, дуже прошу, як про велику особисту послугу, щоб ви більше нікому, абсолютно нікому про це не казали.

Я тут-таки заявила йому, що я не базіка, що особові справи його установи мене анітрохи не цікавлять, але його я вважаю за вельми приємну людину і ні в чому не могла б йому одмовити. Отож я пообіцяла йому забути про всю цю історію. Це його цілком вдовольнило. Він тричі поцілував мені руку, сказав, що покладається на мене, як на кам’яну стіну, а тоді додав:

– А тепер я покажу вам галерею моїх підлеглих.

Він витяг з шухляди письмового столу цілу пачку фотографій різноманітного формату – від маленьких аматорських знімків аж до великих кабінетних. Я переглянула їх усі дуже пильно, декотрі по кілька разів, але не знайшла серед них зображення фальшивого поручника Сохновського. Зате мене щиро потішила одна фотографія. На ній був знятий якийсь листоноша чи лісник, молодик з вусиками під Адольфа Менжу та іспанською борідкою. Він був навдивовижу, ну просто навдивовижу схожий на Роберта. Якби не вуса й борода, та мундир і окуляри, виглядав би на його близнюка.

Я мимоволі трохи затримала ту фотографію в руці, і це привернуло увагу полковника.

– Ви знаєте цього чоловіка? – спитав він.

Я трохи злякалася і найкатегоричнішим тоном заперечила:

– Даруйте, звідки б то?! Звідки мені знати якогось листоношу?

– А може, він вам когось нагадує? Кого-небудь із знайомих?

Я засміялася вже цілком невимушено.

– Запевняю вас, що нікого. Я стараюся добирати знайомих, якнайменше подібних до листонош.

Ми посміялись обоє, і хоч я не знайшла отого фальшивого поручника, полковник, як видно, анітрохи тим не засмутився.

Я повернулася додому з гіркотою в душі та лихим серцем на Яцека. Я залагоджую його справи, мушу ходити по якихось військових установах, відбуваю там конференції і дбаю про його кар’єру, а він вважає мене немов за чужу людину, якій не хоче казати правди, з якою не хоче розмовляти про справи, що від них залежить наше майбутнє. Це дуже негарно з його боку. Навіть просто нечемно. Ще трохи – і я б виклала йому все це прямо у вічі. Проте досвід навчив мене опановувати свої найсильніші поривання.

Я спокійно і доладно розповіла йому про свій візит до полковника. Він видимо зрадів, коли я повторила те, що казав полковник стосовно його відставки. Повз мою увагу не пройшло, що та радість була штучна. Він мусив грати свою комедію до кінця. Цікаво, який новий привід він вигадає, щоб усунутися від громадського життя?… Я ніби ненароком запитала його, навіщо він забрав з банку гроші. Ах, як же він уміє володіти собою! Навіть оком не моргнув. Як видно, був готовий до цього запитання.

– Станіслав попросив мене, – спокійно мовив він, – щоб я йому позичив. У нього виникли якісь несподівані матеріальні труднощі у зв’язку з капіталовкладеннями в його фабрику.

Мені це одразу видалося неправдоподібним. Данчин наречений завжди має багато грошей. Я знаю навіть, що він недавно з моїм батьком фінансував якийсь винахід. «Зрештою, найлегше за все, – подумала я собі, – довідатись у самого Станіслава».

Одначе Яцек виявився хитріший од мене, бо тут-таки додав:

– Тільки, будь ласка, люба, нікому про це не кажи, бо Станіслав дуже просив мене, щоб про ту позичку ніхто не дізнався. Особливо не хоче він, щоб це дійшло до твого батька.

Я не могла стриматися, щоб не зауважити ніби між іншим:

– Дуже дотепна вигадка.

– Що саме? – здивувався він.

– Ну, вся ця історія зі Станіславом. Але то байдуже.

Він узяв мене за руку.