Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Та ось він невимушено запитав:

– Якщо я добре вас зрозумів, ви хочете, щоб я повернув Гальшці її листи?

– Так. Благаю вас, не відмовте мені. Я розумію, що не маю підстав сподіватися на особливу ласку з вашого боку. – Тут я усміхнулася до нього так зворушливо, як тільки могла: хіба лиш бездушний пень встояв би проти тієї усмішки. – Але прошу вас задовольнити моє прохання.

Він подивився на мене з-під напівзаплющених повік і також всміхнувся.

– Якраз навпаки. Як на мене, то ви маєте аж надміру підстав, щоб зробити вам і не таку ласку. Не розумію тільки, чому Гальшка звертається до мене через вас. Я, звісно, анітрохи їй за це не дорікаю, бо познайомитися з вами – неабияка приємність. Але чому вона не звернулася до мене сама?

– Ах, хіба ж ви не знаєте, яка вона вразлива! Може, навіть трохи й істерична, – додала я по хвилі роздуму.

– Та й чи трохи?

– Ваша правда. Але ж ви не можете не розуміти, що за таких обставин важко бути спокійною.

– О Боже, за яких іще обставин?! – роздратовано скривився він.

– Ну, коли кожну мить тобі загрожує біда.

– Це таки кумедно, – сказав він. – Можете передати своїй приятельці, що я поверну їй ті листи.

Я не повірила своїм вухам, але тут-таки мені спало на думку, що це якийсь підступ. Зараз обіцяє, що віддасть, а тільки-но Гальшка звернеться до нього, напевне візьме її на глузи.

– Ні, даруйте, – відказала я твердо. – Моя приятелька просила, щоб я забрала ті листи сама.

Він нічого не відповів. Підвівся, пішов до письмового столу і з хвилину порпався в паперах. Коли повернувся, в руках у нього був великий стос листів.

– Ось, прошу, – мовив він.

Я дуже здивувалася. До того ж не могла збагнути, чому тих листів так багато. А пан Тоннор з посмішкою додав:

– І ще я хотів би вас попрохати, щоб ви умовили свою приятельку не писати мені більше. Я маю чимало справ, і читати таку літературу бракує часу.

– Як вас розуміти?

– Та ви самі подивіться. Там усе, що ви хочете, аж до описів природи. Пані Гальшка даремно завдала вам клопоту. Ніяк не збагну, навіщо вона це зробила.

Я взяла листи. Безсумнівно, то була Гальщина рука. Я почувалася так, ніби вчинила хтозна-яку дурницю. Мені аж слів забракло. І поки я стояла отак, сама не своя з сорому, цей добродій геть зненацька – я не встигла навіть відсахнутися – взяв руками мою голову і поцілував мене просто в уста.

– Як ви смієте?! – скрикнула я і гнівно зиркнула на нього.

Але то неабиякий нахаба. Він не тільки не збентежився, а ще й промовив з усміхом:

– Перепрошую. Це з мого боку було, так би мовити, зловживання. Але мушу признатися, що каяття я не відчуваю. Та й, зрештою, ви самі винні.

Я була щиро обурена.

– Ви… ви… Це нечувано! Я винна!..

– А так, – одказав він спокійнісінько. – І не просто винні, а злонавмисне. Самі подумайте. Під якимось благеньким приводом ви приходите до молодого мужчини та ще й маєте вродливе личко. Такі вчинки безкарно не минаються.

Я аж заніміла, а він провадив далі:

– Було б навіть нелюб’язно з мого боку, якби я вдавав, що не розумію ваших намірів. І коли я чимось і завдячую Гальшці, то оце, власне, тим, що вона вас до мене прислала.

Я не тямилася з обурення. Спершу хотіла була одразу піти, але не могла ж я залишити його при думці, що його підозра справедлива! Це-то я мала б удаватися до таких способів, аби спізнати ще одного чоловіка!

Коли я побачила, що мої запевнення анітрохи його не переконали, то вирішила детально переказати йому мою розмову з Гальшкою. Пан Тоннор вислухав мене з великою цікавістю і, здається, врешті повірив. Дуже з того сміявся і запевняв мене, що ніякий він не таємничий та підступний ловець жінок, що Гальшку анітрохи не кохає і не може збагнути, навіщо вона затіяла всю цю інтригу.

Він вибачився за свої підозри й так мило мене перепрошував, що поступово я перестала на нього гніватись. Він розповів мені дещо, з чого я зрозуміла, що не він переслідує Гальшку, а скоріше вона його.

Потім пан Тоннор розповів про себе. Виявилося, що він зовсім не авантюрист, а представник кількох іноземних фірм, у нього тут своя контора, він щоразу виїздить до Франції, Англії і Німеччини, має власного автомобіля. Та кретинка напевне знала про це все, і я не розумію, нащо вона понавигадувала про нього стільки дурниць. Тоннор виявився дуже дотепним і милим співрозмовником. Єдине, що Гальшка не збрехала: цей чоловік справді свавільний. Під час розмови він раз по раз брав мою руку й тримав її у своїх руках. Мені просто незручно було випручуватись. А він тримав мою руку й не пускав. Здавалося, не помічав навіть, як я силкуюся її вивільнити.