Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Розмова була така приємна, що я й не помітила, що вже десята година. На щастя, він сам звернув на це увагу, бо підвівся і сказав, що саме на десяту в нього призначено одну справу.

Подаючи мені хутро, він запитав:

– Коли я знову вас побачу?

Я, звісно, відповіла, що ніколи, відтак додала:

– А помешкання у вас гарне.

Тоді він сказав:

– Десь близько шостої я майже завжди вдома. Отож, чекатиму на ваш дзвінок.

– Прощавайте, – кивнула я йому і вийшла.

На сходах мені стрілася вельми гожа жінка. Я б не звернула на неї уваги, якби не її запаморочливе вбрання. Жакет trois quart [3]  Три чверті (франц.). з шиншили і дуже елегантний чорний капелюшок з яскраво-червоним пером. Коси мала руді (певна річ, фарбовані), а своєю тендітною статурою трохи скидалася на Клару Бау.

Я не помилилася: вона йшла до нього. Він, либонь, хтозна-який бабій. Та найгірше з цього всього те, що я забула взяти Гальщині листи. Нічого не вдієш, доведеться прийти ще раз. Він, звісно, бозна-що про мене подумає, одначе іншої ради нема.

З дядьковим дорученням я впоралася вельми спритно. Я дала Тото п’ятсот злотих і попрохала його зіграти в покер на мій кошт, бо мені, мовляв, приснилося, що він має виграти для мене багато грошей. Простодушний Тото не добачив у тім ніякого підступу й залюбки погодився. Навіть пообіцяв того ж таки вечора піти до картярні. Гадаю, що п’яти сотень дядькові вистачить. Він зателефонував мені десь о третій і сказав, що ніяких суттєвих новин поки що нема. Це мене дуже засмутило.

На обіді було щось із двадцять осіб. Як звичайно, страви подавали пречудові й вина добірні. Я завважила, що Гальшка, попри всі свої солоденькі усмішки, позирає на мене занепокоєно. Нікчемна лицемірка! До того ж у неї новий перстенець із сапфіром. Звідки б це?

Тільки-но всі підвелися від столу і ми з нею залишилися наодинці, Гальшка пошепки мовила:

– Щось ти мені нічого не кажеш. Я помираю з цікавості. Ти була у нього?

Вона благально зазирала мені в очі, а я, вдаючи байдужість, відказала:

– Звісно, що була.

– То що? Ну кажи ж хутчій!

– Він пообіцяв оддати мені твої листи.

– І ти думаєш, оддасть?

– Гадаю, що так. Тільки я не поділяю твоєї думки про цього добродія. Мені він не видався шалапутом. Цілком культурна людина і поводиться як джентльмен.

В Гальщиних очах блиснув неспокій.

– Ти довго у нього була?

– Кілька хвилин.

Це її ніби заспокоїло.

– О моя люба! Тим-то ти й не поділяєш моєї думки. От якби ти знала його так, як я…

Я знизала плечима.

– О, можеш повірити, мені це байдуже. Він справді гарний з себе, але ж ти добре знаєш, що я вірна Яцекові.

Я зумисне проказала це з притиском, щоб подратувати її.

– А в який спосіб він поверне ті листи?

– Можеш не турбуватися, – відказала я. – Спосіб не має значення. Можу послати до нього Юзефа або першого-ліпшого розсильного. – Я трохи помовчала й додала: – А може, й сама до нього піду.

Гальшка уїдливо посміхнулася.

– Я бачу, це посередництво не вельми тобі прикре…

– Ти ж добре знаєш, що задля тебе я ладна на все. Той добродій начебто дуже засмутився, але ти, певне, рада, що вже ніколи його не побачиш?

– Чому це я ніколи його не побачу? – здивувалася Гальшка.

– Як чому? – запитала я. – Адже ж це ясно як божий день. Повернувши листи, він не зможе більш примусити тебе ходити до нього.

– Ах, звісно! – схаменулася Гальшка. – Звісно, що так. У кожному разі, я тобі безмежно вдячна, Ганечко.

Ще зранку я звеліла Юзефові ретельно записувати, хто нам телефонував, і, повернувшись, насамперед перебігла очима всі записи на папірці. Там було кілька незначущих, але між ними й таке: «З готелю “Брістоль”».

Незважаючи на пізню годину, я мусила розбудити Юзефа. Він сказав, що з «Брістоля» дзвонив портьє і запитував, коли повертається пан Реновицький.

Нарешті якийсь певний слід! Очевидно, портьє телефонував за її дорученням. Я одразу попередила, що завтра не обідатиму й не вечерятиму вдома. Маю бути в «Брістолі».

Десь перед десятою подзвонив Тото і запропонував поїхати з ним на прогулянку до Яблонної. Я залюбки згодилась. В його величезному «мерседесі» їдеш, як у колисці.

Коли я сіла обіч Тото, він витяг з кишені пачку банкнотів і, переможно усміхаючись, подав мені.

– Що це таке? – здивувалась я.

– Виграш, – відказав він. – Ти мала слушне передчуття. Карта мені йшла, як у казці. Всіх понакривав, навіть отого твого шалапутного дядечка. Тепер ніколи не сяду грати, не взявши в тебе якогось дріб’язка на щастя.