Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Не вірте усміхам і компліментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоров’я ваше п’ю ось так!»

І о поміст пугар з усеї сили
Він кинув, і пугар лиш бренькнув раз
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.

Мертва тиша. Ніхто з присутніх там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Тривожне «ах!» почулось з-поміж дам.

Забувся й князь, музикам дать сигналу
Не змігся; клопітно панове вниз
Схиляли очі, боячись скандалу.

Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив, – більш чого мені бояться?
Безмірний холод, мов кліщами, стис

У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!»
Лунало десь – чи в мні, чи то вокруг?
Уста ж безстидно почали всміхаться.

В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,
І сей підбіг до мене й нахилився.
«Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»

Почувши се, князеві я вклонився.
Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».
Всім важко стало, вид у всіх змінився —

І скрізь тиша мертвая залягла.

І я почав: «Шановний ґенерале,
Позволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця – хай і так, залізна,
Та думка в тебе, вибачай, – дубова.

Ні премії від тебе, ні догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.

Один мій вчинок своїм ліктем зміряв
І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».
От так сліпий в слона обмацав ноги
І мовить: «Слон подібний є до стовпа».

Та не в докір тобі се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,
Ти виявив і варт за се подяки.

Тож не тобі одному – як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всьому сьому збору, всьому світу
Правдиво я свою відслоню душу».

(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене

Пригноблення, повеселіли лиця,
Цікаво позверталися до мене.)

«Я є плебей, – сказав наш ґенерал, —
Що вів і зрадив хлопськеє повстання
І на плебейських костях допоміг
Здвигнуть аристократів панування.

Чи справді так? І чим же я плебей?
Тим, що родивсь у низькій, хлопській хаті?
Немов і князь не міг родиться там?
Не родяться плебеї і в палаті?

Чи є плебейське що в моїм лиці,
В моїх чуттях, і помислах, і мові?
Ні, зроду я плебейства ворог, рад
Його знівечить у самій основі.

Від перших літ, коли в мні тямка встала,
З плебейством я воюю без упину.
І я плебей? Ні, я аристократ!
Таким родився і таким загину.

Я з тої раси, що карка не гне,
Глядить життю і смерті в очі сміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
На визначене їй судьбою діло.

Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вів жидів з неволі фараона [130] …стовп огнистий, Що вів жидів з неволі фараона… – Алюзія зі Святого Письма; знамення Господнє, знак Божої присутності. Під час виходу гебреїв із єгипетської неволі, Господь показував народові шлях у пустелі, йдучи перед ним уночі у вигляді вогненного стовпа (Вих. 13:21). ;
З тих, що їм дана власть і ціль висока, —
Життя чи смерть, все є для них корона».

(На лицях моїх слухачів заблисне
Де-де легенький усміх іронічний;
Мене, мов прутом, він по серці цвіга,
Та я спокій ще вдержую стоїчний.)

«Се правда, я сей хлопський бунт підняв,
Щоб люд сей вирвать з вашої неволі,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полі.

Я гнав його, немов лінивий скот,
В огонь і в січу, в труди й небезпеки,
Щоб знівечить плебейські всі інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки.

І близька вже була моя побіда,
Та я пізнав, що се побіда мас,
Брутальних сил, плебейства і нетями,
А так не хтів я побідити вас.

О, я пізнав, що, так вас побідивши,
Своєї місії я не сповню,
Що ворога я посаджу на троні,
Під власний дім підкину я вогню.

Я бачив, як ті лицарі завзяті,
Що йшли в огонь, що бились, як орли,
В душі своїй були і темні, й підлі,
Такі ж раби, як уперед були.

Я бачив, що якоїсь іскри треба,
Щоб душі їх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь їх в алмаз перетопився, —
З такими б тільки міг я побідить.