Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Щоб під їх плахтищем
Цвіт наш не всох…
Наш Бог є шляхтичем!
Vivat наш бог!»

Музики грім. Панове якось мляво
Всміхаються, мабуть, їм се не в смак,
Лиш дехто рже: «Г-ге, браво, князю, браво!»

Князь іронічно глипнув, потім знак
Рукою дав, музику притишив,
А потім, знов піднявшись, мовив так:

«Даруйте, панство, я ще не скінчив.
Чи знов я переборщив в сакраменті?
Га, годі! Так мій дух мене навчив.

Ще пару слів лише. Скінчу в моменті».

«Панство любе, жарт набік!
Говорім про річ практично.
На остатній наш успіх
Я дивлюсь досить критично.

Чи там Бог, чи чорт нас спас,
Се вже як собі хто віда;
Ще одна така побіда,
І могло би буть по нас.

Хоч то звісно, що наш рід
Зріс не з соли і не з ролі,
Але нині інший світ,
А як б’ють, то «bardzo boli» [122] Дуже болить ( польськ .). – Упоряд . .

А втім – як чий смак! До ката!
Може, й досі є такі,
Що понад вино й дівчата
Люблять рани й синяки.

Я – в покорі признаюся —
Не числю себе до них,
Без тих боїв, війн страшних
І без слави обійдуся.

не буду величать
Тих, що на вчорашні бої
Йшли відважно, так сказать,
Як правдивії герої».

(На лиці князевім тут
Іронічний усміх мигнув,
І він зараз в інший кут
В своїй мові лука вигнув.)

«Я, панове, дипломат,
Що по бою лічить страти.
Лічить зиски, щоб завдати
Ворогові крайній мат.

Те, що ми здобули в бою,
Се побіди перша часть;
Тільки праця головою
Перемогу всю нам дасть.

Трупи… кров… ну, слава – все
Виглядає сіро, буро.
Що за плід се принесе?
Нумо думать pro futuro! [123] Про майбутнє ( лат .). – Упоряд .

Хто нам вкаже ясний шлях,
Як держать в руках здобуте
І приборкать плем’я люте,
Не б’ючись з ним по полях,

Без пожежі, крови, сварів,
А спокійно й певно, той
Варт найвищих лаврів, дарів,
Той найбільший з нас герой».

Музики грім. І оплески, і брава…
Та князь на них уваги не звертав, —
Він знав, що варта в тій громаді слава.

По хвилі граф помалу з місця встав,
О склянку брязнув і князю вклонився,
Від нього дозвіл річ держать дістав.

Гладкий, здоровий, він відсторонився,
Щоб рухатись свобідно, наче слон,
Що серед сойму звірів опинився.

Почав. Різкий, твердий його був тон.

«Що тут довго міркувати?
Чи міркує той, хто мусить
З диким звіром воювати?
Б’є і дусить.

Дав нам Бог минути смерти,
Непокірних дав побити, —
А що з рештою робити?
Тільки дерти.

Всякий спосіб тут придалий:
Сила слова і жандарма,
Щоби тлум отой зухвалий
Гнути в ярма.

Перша річ – щоб був він голий!
З бруду, голоду, хробацтва
Щоб не вибився ніколи
І з жебрацтва.

Друга річ – щоб був він темний,
Знав, що думать – смішно й підло,
Що він раб, хробак той земний,
Панське бидло.

Третя річ – щоб був безличний,
Дав собі плювати в морду,
Знав, що всі для нього мають
Лиш погорду.

Хлопську як зігнеш натуру?
Гладь смирніших і бідніших,
Щоб з багатших і бутніших
Дерти шкуру.

А тим псюкам, недоукам,
Що хтять люд підняти к собі, —
Куку в руку або буком
Бух по лобі!

А ті школи, відки вийшла
Лютих псів на нас когорта,
Всіх докторів, професорів —
Геть до чорта!

Ті газети, що до бунту
Піднімали люд той клятий —
Видушити, зруйнувати
Всі до шпунту.

Ті спілки, крами і каси,
Зсипи, читальні громадські, —
Все те – зборища лайдацькі,
Без прикраси.

Вийняти їх з-під закона!
Лиш один для них – до ката!
Дать параграф: заборона,
Конфіската!

Або згинем по-жебрацьки,
Або сильними руками
Виб’єм дух з них гайдамацький
Канчуками.

Жадних прав! Ні навіть шепту
Про якісь новії ери!
А на бунт одну рецепту:
Манліхери.

Хлоп до праці, не до ради,
До податків, не до складок,
До грабель, а не до шпади —
Се – порядок.

Його річ – покора й жертва,
Як лиш бульбу, хліб і борщ ма;
Його святощі – то церква,
Двір і коршма.