Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Князь задзвонив, і шум успокоївся,
І промовлять піднявся ґенерал,
Що в бою чести й сорому наївся.

Старий рубака. Бойовий сигнал
Для нього був, мов для коня острога,
Але стратегії ні в зуб не знав.

У небезпеці знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсім йому чужим.
«Честь або смерть! Все простая дорога!»

Се був девіз його. Крутих стежин,
Побіди без найбільшого зусилля
Не знав, дипломатичних крутанин

Ненавидів. Бій був йому весілля,
Найвища проба мужеських чеснот. —
Життя й людей цінив він лиш відсіля.

Почав, вином прополоскавши рот.

«Коли по битві коло Саламіни [129] Битва коло Саламіни – морська битва греків із персами, що відбулася у вересні 480 р. до Р. Х. в Егейському морі, у вузькій протоці біля м. Саламіна, і завершилася перемогою 310 грецьких кораблів під проводом спартанця Еврібіяда (за планом Фемістокла) над переважними силами перського флоту.
Щасливі греки почали шукати,
Хто з них найбільше заслуживсь Елладі,
Кому би першу надгороду дати,

То по глибокій, мудрій застанові
Рішили: кождий так боровся сміло,
Таким палав чуттям патріотичним,
Всю силу й душу клав у спільне діло,

Що надгороди першої нікому
Народ признать не може й не бажає.
Бо надгороди тої справедливо
Сам себе кождий гідним уважає.

От так і в нашім тім остатнім бою,
Коли вже ворог бив без застанови
Не в армію, не в вежі, ані в мури,
А в нашого існовання основи,

Коли здавалось, що на нас повстали
Не люди, але всі живла природи,
Земля, повітря, і вода, і скали,
Що вже остатній нам кінець приходить, —

В тім бою кождий з нас стояв так твердо
І сили й ум сплітав в одно огниво, —
Що надгороду дать комусь одному
Було б несправедливо й неможливо.

Най кождий сам собі таку признає,
Якої варт перед самим собою.
А другу надгороду тим признаймо,
Що головами полягли у бою,

На третю надгороду, панство любе,
Є тут аж два між нами кандидати:
Заслуги їх усім вам добре звісні,
Тож розсудіть, кому її признати.

Один в момент найтяжчої зневіри,
Коли топір уже блищав над нами
І, бачилось, нема для нас рятунку,
З біди нас вивів хитрими словами.

Не військовою штукою, не жаром
Чуття на подвиг він підняв громаду,
А ворогові труту влив у душу,
Його спокусив на відступство й зраду.

Се правда, ворог сяк чи так побитий,
Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди, —
Та я міркую, що гнила побіда
Хіба гнилої варта надгороди».

Між панством шум. Всі лиця простяглися.
Князь кинувся, мов голий у кропиві.
Та ґенерал немов того й не бачив
І далі лив слова медоточиві.

«А другий кандидат – той, що недавно
На нас провадив армію ворожу,
Топтав, і бив, і гнав нас без пощади,
І впер нас у залізну огорожу;

Той сам, що нас притис на край загуби,
В остатній хвилі відмінив свій намір,
До нас пристав, нам видав сили й плани
Противників і став для нас як шамір,

Як камінь той чудовий, що від нього
Скляні й залізні прискаються стіни,
Додав нам духу, насталив нам руки
І вивів нас із згуби і руїни.

На трупах тих, що вчора звав братами,
Плебей здвигнув тріумф аристокрації;
Свою вину змазав він морем крови, —
Взір дивної, страшної абнеґації.

Не входжу в наміри його – хай судить
Їх Бог! Його ж страшне, велике діло
Придавлює мене своїм розміром, —
Йому признаймо надгороду сміло!»

Грім оплесків. Гучні, скажені брава.
Всі встали. Ґенерал пугар подвійний
У руки взяв, до мене наблизився
І так сказав – блідий та супокійний:

«Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,
За те від нас вам слава і подяка.
Ще хвилечку заждіть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.

Ви демократ, плебей і консеквентне
Робили те, що мусили, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.

Як зрадили свою ви рідну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужії
І рівним вас ніколи не признають —

Тоді для мене вмерли ви, мій пане,
Сплили, мов гук нестрійного акорду;
Ми визискали вас, та нині маєм
Для вас лишень обридження й погорду.