Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Се наш ґрунт. Пожруть дракони
Нас, коли зійдемо звідсі.
Лиш держімо ті закони
Твердо! Dixi!» [124] Я сказав! ( Лат .) – Упоряд .

Музики грім. Панове плещуть браво,
До графа тиснуться і ґратулюють,
З усіх боків стискають руки жваво.

Лиш дами трохи кривляться, вахлюють
Гарячі лиця. Чути десь: «Fi donc! [125] Тьфу! ( Франц .) – Упоряд .
Брутально! Нас вони компрометують!

Які принципи! Що за грубий тон!»
В тій хвилі князь потис за срібний дзвоник —
Се знак тиші. І з місця встав барон,

Щоб говорить. Він скочив, наче коник,
І випрямив свою дрібну фігурку
(Його здрібніло й кликали «бароник»).

Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,
Він славився між панством лібералом
(Недаром дід його носив ярмурку!).

Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом
І фирка, рже, біжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом,

Вертівсь, як вуж, коли на хвіст хто стане.

«То вже Монтеск’є [126] Монтеск’є Шарль-Луї (1689—1755) – французький правник і філософ, який розробляв принципи демократії. сказав, панство моє,
Що кождий народ в таких правах жиє,
Які заслужив собі мати.
І се також певне, що висловив Міль [127] Мілль Джон Стюарт (1806—1873) – англійський філософ та економіст, дослідник питань співвідношення свободи волі та суспільної влади. ,
Що тільки висока, величная ціль
Упавшого може підняти.

Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім;
Ніхто нас не любить, не маєм на кім
Опертися в хвилі негоди.
Своєї держави не маєм давно,
Лишилось нам предків надбання одно:
Здобутії ними народи.

Лишились безсмертнії унії ті,
Непорвані зв’язки і шлюби святі,
Заключені скрізь добровільне,
Та сума симпатій покревних племен,
Що нам запевняла від давніх-давен
Пановання в них неподільне.

Підношу се з натиском, панство моє:
Се плуга, не шаблі пановання є,
Культурности, а не розбою;
Ми не для забору у край сей ішли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.

Ми світло проґресу у варварства тьмі.
Що гнувся народ сей у панськім ярмі —
Потрібно було й натурально:
Ми вищі ідеї плекали в той час,
Він праці, порядку навчився від нас,
Втягнувся, піднісся морально.

Отеє, моє панство, є наш заповіт,
Котрим живемо ми вже тисячу літ,
Його нам забути не вільно!
Що хлоп збунтувався, се сумно – та нам
Не мститься, а дбать, щоб він каявся сам,
Піддався нам знов добровільно.

Що всіх непокірних ми витяли впень,
Се добре, та є се півділа лишень, —
А друге почнімо в сій хвили.
Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнів,
В нас бачили своїх природних панів,
Щоб нас шанували й любили.

Канчук, конфіската, відбирання прав,
Гніт, здирство, усе те, що раяв пан граф, —
Тепер се є анахронізми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Європа? Перед трибунал
Історії станем які ж ми?

Се, панство кохане, не фрази пусті:
Усе для нас мусять лишиться святі
Традиції нашого роду.
Як згодяться буки, жандарми, раби
І той наш величний девіз боротьби:
«За нашу і вашу свободу»?

Тепер органічної праці пора!
Хай згине шляхетська натура стара,
Шляхетське недбальство й неробство!
Політика наша така має буть,
Щоб землю і серце народу здобуть,
Uobywatelić to chłopstwo [128] З цього мужицтва зробити громадян ( польськ .). – Упоряд . .

На економічному полі в сих днях,
У банках, щадницях, спілках, копальнях
Чекає нас праця подвійна;
У моїм умі вже малюється враз
Широка, багата, спасенна для нас
Політика інвестиційна.

Кінчу. О, коби було слово моє,
Мов дзвін, що заснути вночі не дає
І геть градові жене хмари!
Щоб страх розігнало ще свіжий отсей
І пристрасти більма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!

Вже ж певно, що скаже громада, те й я
Робитиму, хоч би розвага моя
В тім бачила злочин і згубу, —
Тож я піднімаю свій голос отсе:
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батьківщину любу!»

Музики грім. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривляться. В громаді тій
Не в тоні якось бути лібералом.

Барон, своє сказавши, сів як стій.
Він змучився, зопрів, розчервонівся,
Мовби пробіг через різковий стрій.