Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Одначе цей «рядовий робітник», «негероїчний герой» був-таки приречений на героїзм – своєю одинокістю. «Я любив іти в ряді і люблю, але – такого ряду не було…», – скрушно констатував своє становище одного-в-полі-воїна. Так ґеніяльність ставала самотністю, а героїзм закономірно перероджувався в трагізм. Адже, за влучним афоризмом сучасного філософа Назіпа Хамітова, «героїзм є трагічне втілення ґеніяльности у світі людей» [12] Хамитов Н . Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К.: Ника-Центр; М.: Институт общегуманитарных исследований, 2002. – С. 294. .

Світ людей – світ боротьби. Жорсткої, виснажливої, іноді кривавої боротьби з обставинами, середовищем і самим собою. «Він ішов, не ставав, мов герой До остатнього бою, Та у серці важка боротьба Ішла з самим собою». Це – про Мойсея, пророка й проводиря свого поневоленого народу, що знайшов свою смерть на самім порозі землі обітованої. І водночас – про самого Франка.

Саме в боротьбі – і Франків героїзм, і його трагедія.

Героїзм Франка – у його непохитній вірі в ідеали добра й справедливости, у майбутню свободу й незалежність своєї нації, у повсякчасній готовності «до великого бою за добро, щастя й волю всіх», у ненастанній праці і цілеспрямованому прямуванні дорогою поступу, у подоланні перешкод у собі й поза собою.

Трагедія Франка – не тільки в нещасливому особистому житті та численних життєвих випробуваннях, а насамперед у постійній болючій внутрішній «борні з самим собою», у глибоких сумнівах у сенсі і вартості власної праці, у правильності обраного шляху, у неповній творчій зреалізованості та, нарешті, у фатальній приреченості на смерть на шляху.

Трагізм і героїзм злютовані в життєтворчості Франка, витворюючи у своєму діялектичному синтезі глибинний код його особистости й долі. Лаври героя-звитяжця вплетені в терновий вінець мученика. Лицар обов’язку, каменяр поступу, конкістадор духу, апостол праці – і водночас раб волі, страдник сумніву, трагічний в’язень національного сумління. Це все про нього, про Франка. І все це – правда.

Трагічний героїзм – це, може, найадекватніша формула Франкової величі (хай, одначе, редуктивна й спрощена, як і всі формули).

…Понад періоди, напрями й стилі здіймається в культурній історії України мойсеївська постать Франка, що творить цілу франківську епоху. Епоху, яка не завершується з відходом письменника у вічність, а проростає в майбутнє. «Франко зрозумів добре, яку печать кладе на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв» [13] Теліга О . Книжка – духова зброя // Олена Теліга: Збірник / Ред. і приміт. О. Жданович. – Детройт—Нью-Йорк—Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗДА, 1977. – С. 122. , – писала Олена Теліга – «поетка вогняних меж» (Дмитро Донцов), національна героїня України, яка загинула мученицькою смертю в Бабиному Яру. Її ґенерація гідно і гордо пронесла «печать духа» свого духового Батька у визвольні змагання ХХ століття, щоб передати естафету поколінню Василя Стуса, який, за його власним зізнанням, вирішив стати поетом саме після прочитання Франкового «Мойсея» [14] Див.: Стус В . Твори: У 4 т, 6 кн. – Т. 6 (додатковий). – Кн. 1: Листи до рідних. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1997. – С. 349. .

«Героїчне напруження» духа, зафіксоване в слові, – ось головний чин Франкового універсального ґенія. «В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою – і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто і яка не дозволить, хоч би як змінились умови нашого життя, забути його як поета», – стверджував ще 1925 р. Микола Зеров [15] Зеров М . Цит. праця. – С. 491. . Через три десятиліття цю ж думку розвинув Євген Маланюк: «…Коли Іван Франко саме на цих теренах [“в історично і культурно здеформованих східньоевропейських, а в політично-колоніяльних безсуспільних умовах нашої Батьківщини”] великою людиною став (й чим далі, тим більше ставатиме), то завдячувати це він міг лише сам собі і виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї страшної біографії, щоденною жертвою свого понадлюдського труду і щоденною боротьбою з оточенням, обставинами і самим собою. Отже, сталевій силі своєї волі та характеру – своєї виняткової особистости. Бо особистість і є, власне, те, що найбільше вражає і вражатиме в нім. В його характері і нетрадиційній, майже неукраїнській волі саме сконцентрована його велич і тієї величі таємниця» [16] Маланюк Є . Франко як явище інтелекту // Маланюк Є . Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 118. .