Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Чи можемо повторити ці слова нині, з перспективи ХХІ століття? Навіщо нам Франко – сьогодні? За що маємо його любити й шанувати?

Чи не найкращу відповідь на це питання дав 1931 р. той, хто вважав себе «малим наслідником» Франковим – ще один ґеніяльний різьбяр слова і духа, Василь Стефаник: «За його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику, скаляну гідність людську, якої він мусив боронити перед своїми тодішніми земляками» [17] Стефаник В . До М. Рудницького // Стефаник В . Вибране / Упоряд., підгот. текстів, приміт. і словник В. М. Лесина та Ф. П. Погребенника; Авт. вступ. статті В. М. Лесин. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 345 , – ось за що Франко вартий вдячної пам’яті нащадків.

Його творчість – віддзеркалення універсальних світових обріїв, результат шляхетної духової праці й вияв високої «щиролюдської» гідности – це унікальний художній документ драматичної (і багато в чому трагічної) історії духа, великого в своїх злетах і падіннях, радощах і стражданнях, сподіваннях і розчаруваннях, воскресіннях і похоронах. Духа, мандрівці якого не буде кінця – всупереч фатальній обмеженості земного існування. Тому Франкове слово – «пролог, не епілог», із якого ще довго нам починатися. І сьогодні воно промовляє до читачів, спроможних зрезонувати цій тисячострунній арфі, настроєній за камертоном віри в силу духа. Промовляє голосом людської туги і віри, повним трагічної сили і величі.

Франковим голосом.

…26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець, звернувся з листом до Нобелівського комітету, у якому розповів про «найбільшого українського і одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу, міжнародного ґенія» – Івана Франка. Відзначення його багатогранної діяльности Нобелівською премією, на думку професора Застирця, мало б величезне політичне значення для національних змагань старовинного культурного народу, який бореться за свою свободу. Це звернення підтримала європейська літературно-наукова еліта [18] Див.: Сулима М . Україна і Нобелівська премія з літератури // Сулима М . Книжиця у семи розділах: Літ.-крит. статті й дослідження. – Київ: Фенікс, 2006. – С. 406—408. .

Проте за півроку Франка не стало. Похований він був на Личаківському цвинтарі, у чужому гробівці й позиченій сорочці.

Франко так і не став Нобелівським лавреатом. Упав на шляху, на порозі землі обітованої, не вступивши до неї, немов пророк Мойсей – до омріяної Палестини. Невблаганна смерть виявилась прудкішою од світового визнання, забравши з собою Франка – напередодні визвольних змагань 1917—1921 років.

Та чи змаліла від того ця постать? Чи трагічний етос Франкової всежиттєвої самоофіри рідному народові був зведений ad absurdo? Чи ідеали правди, людської гідности і свободи, за які він боровся, знецінилися, здевальвувалися? Питання риторичні, бо справжня велич вимірюється не відзнаками й нагородами, а ґравітаційною силою духа, спроможного променювати крізь час і простір – у безвість віків. Духа, напнутого, мов тятива, – поміж землею і небом.

Немов стріла у вічність – Франкові твори, послання до нащадків, заповіти й дороговкази, писані на скрижалях національного буття кров’ю огненного серця: «Ще момент – і Єгошуї крик Гирл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить».

Читаймо. Ми ще маємо шанс стати нацією героїв.

Вірш написаний як привіт митрополитові Йосифу Сембратовичу [19] Сембратович Йосиф (1821—1900) – діяч Української греко-католицької церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.

в день його іменин д . 26 грудня 1875 іменем питомців руської духовної семінарії у Львові .