Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

«Я не скінчу тебе, моя убога пісне, в котру бажав я серце перелить…» – скорботно зізнавався в одному з найінтимніших і найзворушливіших віршів. Франкова творчість, ця велична, неповторна симфонія людського духу, за всієї її многогранности й багатства, – це таки й справді: незакінчена п’єса великого майстра. Майстра, що так поспішав жити й творити – повно, справжньо, чесно, – що здебільшого просто не мав часу на дбайливе вишліфовування створеного. Саме тому творчість ця така неспокійна і різна, і дихання її нерівне й схвильоване, як подих самого життя. Але, може, в цьому й криється її особливий чар: чар незавершености, невикінчености, відкритости в майбутнє.

«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку, незалежно від свого місця народження – Київ, Карпати, Кубань чи Вороніжчина, – занотував півстоліття тому у своїй «Книзі спостережень» Євген Маланюк. – Тут діє якийсь “інстинкт величі”, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги» [11] Маланюк Є . Франко незнаний // Маланюк Є . Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 83—84. .

І справді: велич Франкова, ренесансний титанізм його виняткової творчої особистости – самоочевидний факт для кожного неупередженого погляду. Ґрандіозна постать великого сина Якова-коваля з нагуєвицького присілка Гори з часової дистанції не меншає, а навпаки, дедалі вивищується – і не дальшає, а дедалі ближчає до нашої сучасности. Та чи можемо з певністю сказати, що за півтораста років, що минули од часу уродин нашого національного ґенія, повністю збагнули секрет і сутність його феномена, таємницю його, Франкової, величі?

Мабуть, не помилюся, якщо стверджу: і сьогодні перед нами все ще стоять непрості й надто важливі в контексті національно-культурного самоусвідомлення українців питання: хто він, Іван Франко? Чим завдячуємо йому ми, сьогоднішні? Яке місце він посідає в національно-культурному просторі сучасної України і яку роль відіграв у її стражденній історії? Нарешті, іншими словами, в чому полягає славетна величність Франкова?

Од античних часів великих людей заведено йменувати героями. І справді: велич – це героїзм. Але що ж таке героїзм? Що означає – бути героєм?

Героїзм – це насамперед прямостояння. «Я з тої раси, що карка не гне, Глядить життю і смерті в очі сміло, Що любить бій, що просто, грімко йде На визначене їй судьбою діло», – так окреслює свою генеалогію Мирон із Франкового «Похорону», символічне авторове alter ego. Героїчна постава – це позиція проти течії. Бути героєм – означає бути всупереч : «Против рожна перти, Против хвиль плисти, Сміло аж до смерти Хрест важкий нести!». Це поетичне кредо – незмінний орієнтир Франкової життєтворчости – від «Semper idem» (щойно цитованого) до «Semper tiro» з питомо франківською заповіддю блаженства: «Блаженний муж, що йде на суд неправих І там за правду голос свій підносить, Що безтурботно в сонмищах лукавих Заціплії сумління їм термосить». І ще одне формулювання цієї-таки максими – цього разу з самого порога вічности: «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, Велегласно брехня гомонить… <���…> Хоч би ушам глухим, до німої гори, – Говори!»

Він не мовчав. Говорив – хай до німої пустелі. Хто говорить – буде почутий. Якщо говорить – щиро.

Франко знав це. І саме тому його героїзм – справжній, а відтак не декларативний, позбавлений фальшивого патосу. Це не маєстатична псевдоромантична поза, а органічна світоглядна позиція й щоденна життєва практика. Тому це «негероїчний героїзм», що не усвідомлює себе як такий, ба навіть заперечує власну винятковість.

«Та слави людської зовсім ми не бажали, Бо не герої ми і не богатирі», – так атестують себе Франкові каменярі. «…Не Баярд, борець непоборимий, Не Дон-Жуан, усіх жіночих серць побідник, Героєм наших днів, а продуцент, робітник», – читаємо в поемі «Нове життя». «Я не ґеній, синку милий…» – зізнається Франко не надто ґречному молодшому колезі у відповідь на жорстоку інвективу: «Не ґеній ти, а взір лиш продуцента!». У статті «Дещо про себе самого» автор «Мойсея» зараховує себе до коґорти письменників-робітників та ремісників, що йдуть за нечисленним гуртом велетнів-ґеніїв. «Не довелось геройським боєм биться, Ламаться звільна мусив, ржою вкриться», – болісна автохарактеристика з «Мого Ізмарагду». «Зробили мене гетьманом, яким я ніколи не був і не хотів бути, – відхрещується од ювілейних суперлятивів 1898 р., – зробили мене керманичем, хоч я, придивившися правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути; зробили мене проводирем, хоч я любив лише іти в ряді…» І так пояснює генезу свого творчого чину: «Така вже моя натура, що праці своєї не покину ніколи; се не жадне геройство, а просто елементарна сила веде мене сією дорогою, сила моєї хлопської крови». Усі ці зізнання – не риторична фіґура, а межова щирість; не топос скромности, а «чесність зі собою».