Іван Франко - Україна самостійна

«Та ще більше чим у тій великорущині, видко було нехибну щирість обох бесідників у змісті їх рефератів. Для мене вони не є чимсь зовсім новим і надзвичайно цікавим. І так з історії «Друга» довідався я, що се товариство в першім році свого заснування так званого перед десятьма роками мало лише 24 членів, а тепер має 124; що «Друг» вже довший час стоїть у напружених відносинах до своїх «старих», тобто до так званої «русско-народной» партії; що «Друг» вже не раз і не два жадав, щоби та партія перестроїлася «соответствующе духові времени», но все надармо; що через те внутрі «Друга» йде безнастанна борба між «поступовцями» та «консерватистами», яких піддержують «старі», так що послідній виділ «ліберальний» (15 лютого 1904) вибрано при великій і міцній опозиції «консервативних»; що, однак, повороту взад не може бути, бо загальний з’їзд молодежі (розумій, «твердої») в осені 1902 виразно витичив собі ту нову дорогу, а витичив її не із-за якоїсь хвилевої примхи чи забаганки, лише під впливом широких і сумних досвідів на широкім світі під час сецесії руської академічної молодежі з Львівського університету: тоді всюди по інших університетах гляділи на «русскую» молодіж з Галичини з погордою і презирством за її ретроградність, безідейність і незнання «русского литературного языка» і т. д. Отже, поворот узад ніяк неможливий; alea iacta est 5 5 Жереб кинуто ( лат. ) . Я довідався дальше з тої ж історії, що «Друг» дуже запопадливо займається ширенням тих нових своїх кличів, передусім же науки великоруської мови (яко символу єдинства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку). Члени «Друга» стараються впливати і на молодіж гімназіальну у тім дусі і їздять по читальнях та філіях Общества ім. Качковского в характері делегатів «Друга» очевидно, з відповідними промовами, і самі пильно розпитуються в найкращих творах «русской» літератури. В однім посліднім році закуплено до бібліотеки товариства щось за 400 корон книжок.

Що се не була пуста самохвальба – се можна було бачити вже із щирості голосу прелегента. Та наглядний доказ на те дала програмова бесіда голови товариства тов. Глушкевича. Про напрям, характер і тон тої промови може свідчити, мабуть, найліпше та обставина, що під час неї та й із-за неї вийшов демонстративно із зали консул Пустошкін, а враз із ним найповажніші «старі» як проф. університету о. Мишковський і інші. Головні гадки бесіди т. Глушкевича були: Нам кажуть часто, що ми раби. А прецінь се в єстві речі неправда, бо основна ідея, якою споконвіку жиє «русский» народ, – се свободолюбність, се любов ближнього і любов правди а протест проти усякого гніту та утиску. Тисячі народних казок, легенд, псалмів і гимнів свідчать про се. А найкращі сини «русского» народу, як-от Рилєєв, Герцен, Достоєвський, Чернишевський, Пушкін, Лєрмонтов, Толстой і інші, терпіли тяжкі переслідування за ширення тої ідеї. От і нині – Горькому «угрожает виселица». А прецінь такий Толстой – то властиво лиш експонент самобитної руської ідеї, се свого роду месія. Се антитеза до західноєвропейского матеріалізму. Духоборці із своїми протестами проти податків і проти військової служби ділом – мимо різок – наглядно показують, що комуністичні ідеї західноєвропейських мислителів чи, як їх називано, утопістів, в дійсності можливі. І треба пам’ятати, що народами правлять ідеї, а не громи пушок. То лиш темні духи регресу (назадництва) спинюють теперішнє стремління «русского» народу до волі і свободи. Але ідея «русского» народу побідить, бо вона всемірна. Вона не потребує також боятися ані українців, ані поляків, бо вона ще (в «Ділі» мабуть через помилку: не) поступовіша, чим саме українство, і рівно ненавидить Сибір, як поляки. Коли і тут, в Галичині, увесь народ перейметься тою ідеєю, тоді українство само собою зникне і не треба буде його поборювати ложію та лайками та брехнями, як тепер. Отже, вперед, браття, на стрічу тій ідеї вселюдського братерства і всемірної любові!»

Лишаємо на боці уваги д-ра Копача про сі промови. Йому, очевидно, заімпонувала щирість тону в промовах обох бесідників; він із неї зараз доходить до висновку, «що бачить перед собою серед наших «твердих» людей, котрі не поперестають на якімсь половиннім «хитрім» становищі, ні пес ні вовк; тільки консеквентно йдуть до остаточної й одиноко достойної мети своїх пересвідчень». Яка ся мета, д-р Копач не пробує сформулювати, то ж попробуємо видушити живий сок із самих промов, так як їх подав д-р Копач, жалкуючи хіба, що самі молоді москвофіли не постаралися опублікувати їх.