Іван Франко - Україна самостійна

Самі молоді москвофіли радо називають себе «поступовцями та лібералами», та, на жаль, ми не бачимо, в чім саме лежить їх поступовство та лібералізм. Одиноке, чим вони відрізняються від старих москвофілів, се хіба охота говорити все і всюди по-російськи. Повторяю: охота, бо від сеї охоти до справжньої вмілості ще дуже далеко. Але що ж у тім поступового, ліберального? Коли б хто-будь із нас дав собі слово не говорити ніде інакше, як лише по-німецьки, по-французьки чи по-англійськи, хоч би й ламаючи, то можна би се в найліпшім разі взяти за невинне аматорство, яке, одначе, при деякім переборщенні легко може перейти в смішність. Та коли би під сим аматорством крилося щось інше, а власне охота відрізнитися від окружаючої «юрби» земляків, дати їм пізнати, що нас не в’яже з ними навіть мова, тоді се аматорство набирає зовсім іншої прикмети. Та в усякім разі з сього аматорства робити життєвий принцип, партійну програму можуть лише люди, яким і не снилося, що таке життєві принципи і партійні програми. Зрештою, і в тім пункті нема основної різниці між молодими московофілами і старими, з яких дехто, як Мончаловський та д-р Дудикевич, говорить по-російськи, певно, далеко краще, ніж усі молоді.

Д-р Копач, подаючи зміст реферату про історію «Друга», згадує, що з’їзд «твердої» молодежі восени 1902 р. «виразно витичив собі нову дорогу, а витичив її не із-за якоїсь хвилевої примхи чи забаганки… отже, поворот узад ніяк неможливий». Було би дуже цікаво придивитися ближче тим ухвалам, та, на жаль, я не маю їх під руками. Оскільки бачу з оповідання д-ра Копача, головна точка в них, бодай та, яку «Друг» силкується переводити практично в життя, все та ж наука великоруської мови яко символу «единства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку». Справді, поступовість неабияка, коли згадаєш, що батьки тих самих поступовців на своїм національнім прапорі довгі десятиліття мали азбуку, а сини пішли о крок далі і виставили – граматику! Було б лише цікаво, як розуміти те «виучування» великоруської мови як символу «единства Русі». Коли единство, то чим же тут і відрізнювати себе від «старих» чи від кого-будь, виучуючи те, що для всіх одно? А коли се единство не факт, a pium desiderium 6 6 Священне бажання ( лат. ). , програма, то чи не слід би молодим людям, у яких іще непритуплена здібність думання, зійти самим униз до фундаментів і придивитися, на чім, власне, стоїть те единство і чи справді воно таке солідне, як їх запевняють дд. Мончаловські та Дудикевичі? Ані я, ані ніхто в світі не може мати нічого проти виучування великоруської мови, але виучувати її не для неї самої, тобто не для того культурного добра, яке зложене в її письменстві, а для політики, для «символу», се, признаюся, щось зовсім нове і незрозуміле мені, се нагадує слова відомої польської «Balady, jakich wiele» 7 7 «Балада, яких багато» :

Але скажуть, може, молоді москвофіли: ми ж виучуємо російську мову не з попугайського аматорства, а на те, щоб користуватися нею для освіти, щоб читати в оригіналі твори російської літератури. І справді, з газетних звісток про відчити в «Друге» ми знаємо, що там читається та говориться про Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Достоєвського, Толстого. На жаль, із тих відчитів та розмов ніщо не доходить до прилюдної відомості, тому ми й не можемо сказати нічого про ті провідні ідеї, які висловляються та розвиваються в них. Коли вірити змістові, поданому д-ром Копачем із промови д. Глушкевича, то ми мали би в тій промові добрий зразок того, як наші молоді москвофіли розуміють «ідейність». Адже ж не без причини д. Глушкевич зацитував старий афоризм (хоч у кепській формі), що «народами правлять ідеї, а не громи пушок». Ідея була добра, але вислов кепський: народами правлять поки що, на жаль, не ідеї, а різні Угрюм-Бурчеєви, а ідеї мають лише те до себе, що «на штыки не улавливаются» та що історія народів – се не історія «господ Обмановых», а історія народних мас і тих соціальних, економічних та духових течій, які з непереможною, елементарною силою проявляються в їх житті. Як бачимо, вже тут, у самім цитуванні загально відомих афоризмів д. Глушкевич не був зовсім щасливий і виявив дуже слабе розуміння російської і всякої людської ідейності. Дальші уступи його промови доказують се аж надто ясно. Класти на одну дошку Рилєєва, Герцена, Достоєвського, Чернишевського, Пушкіна, Лєрмонтова і Л. Толстого – се, – вибачить нам д. Глушкевич, – значить хіба, що він у історії новішої російської літератури не пішов далі імен і титулів. Поперед усього слівце про переслідування, які терпіли ті люди. Отже, Л. Толстой, скільки знаємо, крім, може, дрібних шикан, неминучих при російських порядках, не терпів ніяких переслідувань. Достоєвський хоч потерпів тяжко за належність до кружка Петрашевського, в своїх писаннях розвивав ідеї, не раз просто суперечні ідеям Герцена, Чернишевського та всього того, що називається поступовістю. Чи знає д. Глушкевич, що Достоєвський у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером і видавцем дуже обскурних часописей, що він, геніальний знавець людської душі й її патологічних збочень, розвивав при тім у своїх писаннях погляди, які такий європеєць, як Тургенєв, називав «потоками гнилої води», що в питаннях національних Достоєвський був досить тупий шовініст? Д. Глушкевич не заїкаючися славить Льва Толстого як «експонента самобитної рускої ідеї, свого роду месію, антитезу до західноєвропейського матеріалізму». Тут що слово, то непорозуміння. Чи знає д. Глушкевич, що той геніальний Толстой брався колись реформувати людову школу з такою програмою, щоб усунути з неї всі елементи новочасної освіти, а обмежитися на самім читанні, писанні, чотирьох арифметичних діланнях та церковщині? Чи знає д. Глушкевич, що той московський Месія зі своєю проповіддю «непротивлення злу» являється могутнім союзником російського деспотизму, хоч і як остро іноді критикує його поодинокі ділання? Чи знає д. Глушкевич, що той «експонент самобитної рускої ідеї» в очах освічених репрезентантів західноєвропейської культури часто виявляється тупим ігнорантом, що береться філософувати, не засвоївши собі ніяких основ філософічного мислення, і що його «антитеза до західноєвропейського матеріалізму» являється нічим іншим як кепсько перевареним первісним християнством, змішаним із темним аскетизмом часів упадку старинного світа, отже, культурним пережитком, який освічена людськість давно пережила й відкинула. А вже попросту забавне те, що наплутав д. Глушкевич із приводу російських духоборів, мішаючи їх із західноєвропейськими комуністами та утопістами. Може, д. Глушкевич, коли у нього взагалі є охота говорити те, що знає і в чому переконався, захоче переконатися, що ідеї європейських комуністів-утопістів, такого Фур’є, Оуена, Сен-Сімона, не мають нічогісінько спільного з містичною та антисоціальною сектою духоборів і що їх (а також Льва Толстого) протест проти податків та військової служби полягає зовсім не на жоднім комунізмі, але на повнім нерозумінні соціального та політичного життя й його розвою, на одностороннім та наскрізь ненауковім розвиванні індивідуалістичної спекуляції в дусі тебаїдських аскетів.