Іван Франко - Україна самостійна

Бо погляньмо докладно! В що вірить наш народ? Скажете: він вірить в Бога. Певна річ, але не менше певно також, що вірить і в чорта, і в потоплеників, і в чари та відьми, і в хмарників та ворожок, і що та низька, поганська віра є у нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя. Тим часом віра в одного Бога є у нього чимсь таким, як свята ікона в хаті: перед нею він поклониться, свічку засвітить, але зрештою практичного впливу на його життя вона не має. Обряди і вірування нашого народу, навіть ті, які прийняла і освятила Церков, далеко більше надихані поганською вірою в оживлені сили природи, ніж в єдиного, всемогущого і всевідущого Бога. І не говоріть, що Церков силувалася завсігди викорінити в народі ту поганську віру. Було б дуже сумно, якби Церков справді тисячу літ працювала в тім напрямі, а наш народ таки нічого б не навчився. Велика більшість духовенства піддержувала і ширила ту віру, вона сама говорила і говорить народові десять раз більше про чорта і про всяких злих духів, як про Бога. Яке християнство насадили, таке й мають.

Коли перша основа релігійності, віра, поставлена в народній душі на хибній основі, коли се не є віра в одного найвищого бога, а в двох, з котрих один, добрий, нібито й називається всемогучим, а проте від віків не може собі дати ради з другим, злим, хитрим, зрадливим та спокусливим і мусить віки вічисті боротися з ним, – то як може виглядати релігійність в душі такого чоловіка? Бог, зайнятий війною з чортом, не може у нього бути ідеалом добра і справедливості і він не може в тім Бозі любити того, що йому в житті найсвятіше і найвище. Супроти ненастанної війни двох надземних і могутніх противників простий ум дійде хіба до думки: «Бога шануй і чорта не дразни», до думки про дипломатичну нейтральність чоловіка в тій війні. Не диво, що така віра лишає його зовсім холодним, не порушує його чуття. Чи то буде правдива релігійність?

Не знаходячи в своїй вірі огнища, котре 6 піднімало все його чуття, порушувало все його єство, народ не може в ній знаходити також достатнього проводу для своїх діл. Правда, віра в чорта і пекельні страхіття, віра в безконечні кари Божі дає тут певну границю, відстрашує народ до певної міри від злих діл. Але таке відстрашення то ще не є правдиве релігійне виховання, правдиве заохочення чоловіка до доброго. Правдива релігійність вимагає чогось зовсім іншого, і тої правдивої релігійності ви, тисячолітні вчителі нашого народу, не дали, не впоїли тому народові.

А тепер погляньмо, скільки правди є в тім, що радикали виступають проти віри і проти релігії?

Отже, мусимо заявити раз на все, що радикали яко політична хлопська партія не вдаються в релігійні справи, значить, не виступають ані проти релігії, ані за нею, полишаючи справу релігійного виховання тим, котрі до сього з уряду приставлені. Та проте радикали не зрікаються права від часу до часу сказати тим релігійним представникам правду в очі, коли вони замість виховувати народ в правдивій релігійності впоюють в нього ненависть, погорду та ворогування до інших, найближчих братів за те тільки, що ті держаться іншої політики, ніж панотчик.

Радикали ніколи не виступають і не виступали ані проти віри в Бога, ані проти жадної основи правдивої релігійності. Противно, до всіх людей щиро релігійних, а затим чесних і не фарисеїв, радикали мають глибоке пошанування, тим більше що таких людей в наших часах дуже не багато. Так само не виступали і не виступають радикали проти головних установ церковних, проти церковних тайн і обрядів, а тільки виступали і виступають і будуть виступати завсігди проти надуживання тих установ і обрядів до визискування, обдирання і отуманювання народу.

Ми скажемо одверто і щиро: виховуючи народ в радикальнім дусі, ведучи його до того, щоби мав свої переконання, щоби сміло і гаряче боронив тих переконань і щоби поступав так, як йому велять його переконання, ми, радикали, робимо те, що повинно було робити духовенство від тисячі літ: ми виховуємо народ в правдиво релігійнім, в правдиво християнськім дусі, і коли народ іде за нами, терпить за свої радикальні переконання, то се знак, що він глибоко почуває потребу правдивої релігійності і ненавидить фарисейства.

Але ба, – говорять наші противники. А отже, в нашій давнішій програмі стояло: ширення раціоналізму в справах релігійних. Значить, ви раціоналісти, ви безбожники!

Помалу, панове, помалу! Не скачіть! Від раціоналістів до безбожників ще дуже далеко, а найзавзятіший раціоналіст перед 100 літами, Вольтер, таки будував церкву Богу. Ухоплять люди чуже слово, котрого не раз і самі гаразд не розуміють, та й страшать ним людей, так як досі страшили чортом. Що таке раціоналізм? Се є змагання – кермуватися розумом, просвітою. Є в тім щось злого? А ви ж, наші противники, хочете, щоби народ у всьому, отже і в справах віри, кермувався нерозумом, темнотою, забобонами?