Іван Франко - Відрубність Галичини

Варто додати тут і се, що зачислювати «Дністер» до здобутків «нової ери» можна тільки подекуди. О концесію на се товариство русини старалися ще о 3 роки перед «новою ерою». Справа залягла в міністерстві і залежала від гр. Таафе. Вже по «новій ері» на візвання міністерства тодішній намісник гр. Бадені написав конкомітацію, зовсім неприхильну для русинів, і тільки аж по особистих поясненнях д. Романчука у гр. Таафе міністерство звернуло намісникові його первісну конкомітацію і зажадало другої, згідно з правдою, після чого уділено русинам концесію на «Дністер».

Щодо самої історії зі «зміною системи» варто привести те, що говорить про се «Діло».

«В дефініції п. Барвінського, – читаємо там, – що значить зміна системи, а в тім, як ту справу розумів і пояснював п. Романчук, заходить певна різниця. Зміна системи не значить се, «щоби ми могли свобідно розвивати в австро-угорській монархії руську народність», лиш радше, щоби правительство змінило своє поступування супроти русинів. У конституційній державі кожда народність має запоручені права свого свобідного розвитку. Для того коли гр. Бадені по «новій ері» заявив у соймі, що правительство бажає, щоби кожда народність свобідно розвивалася, то сього не можна уважати «здобутком» політичним, лиш обов’язком намісника яко урядника державного».

Се зовсім вірно, та зате зовсім невірне і дитинячо-наївне те, що каже далі критик «Діла», наводячи свою власну дефініцію «зміни системи»:

«Зміна системи» – після нашої дефініції – се основна зміна наших відносин політичних в краю, се виконання в практиці всіх прав прислугуючих русинам яко народності в конституційній державі на засадах повної рівноправності, – се спинення агресивності поляків і зламання їх верховодства, се запоручення всіх умовин розвитку народності руської після її питоменності без всякої опіки».

Ся дефініція – се стилістичний феєрверк і більше нічого. Вона невірна історично, то значить д. Романчук, роблячи «нову еру», зовсім не хотів такої зміни, а радше не посмів і марити про таку зміну. Коли б у нього були такі широкі бажання, то він, певно, не був би пертрактував з польським шляхтичем про те, щоби «зламати верховодство поляків», з польським консерватистом про «основну зміну наших політичних відносин в краю», з польським станьчиком про «засади повної рівноправності» і про знесення «всякої опіки над русинами».

Ні, д. Романчук зовсім так високо не літав, умовляючися в падолисті 1890 р. з гр. Бадені. В його вбогій фантазії мріли тільки посади і аванси та «здобутки» в ролі відібрання «Народного дому» для народовців, відібрання накладу шкільних книжок від Ставропігії і віддання його товариству ім. Шевченка і т. д. Се вже давно відомі речі, стверджені самим Романчуком в його численних коментаріях до його прославленої «програми», далі стверджені д. Телішевським в його розмові з русином Турчанського повіту, значить, критик «Діла» без потреби так широко розмахнув крильми своєї фантазії: про таку зміну системи, яку він дефініює, в 1890 році творці «нової ери» зовсім не думали.

Вони й не могли про неї думати, бо така зміна – се вже не зміна системи урядової, се зміна фактичних відносин сили політичної, се зрівняння сил руських з польськими, зрівноваження сили і впливу обох народностей в краю. Доконати сього, щоби русини в Галичині сталися відразу рівно сильні, то значить рівно багаті, рівно просвічені, рівно вироблені політично і соціально, як поляки, ніяке правительство не може. Правительство може спиняти або прискорювати ріст, розвій народу, але з дитини зробити дорослого мужа не потрафить. Значить, хоч би правительство в Галичині навіть не було польське, тільки в австрійськім мундирі, хоч би воно всіми силами сприяло русинам, то й тоді не могло би зробити такої «зміни системи», яка мріється «Ділу».

Правда, було щось таке, що при словах «зміна системи» в р. 1890 викликало у всіх русинів симпатичний відгук, та, на жаль, про се в критичній хвилі забули творці «нової ери», хоча нині се пригадує потроху «Правда». Се щось – то було систематичне переслідування русинів без різниці партій. Пригадаємо, що від першого «соціалістичного» процесу в р. 1876 до кінця 1889 р., отже, в протязі 12 літ, русинам, як одиницям, так і різним інституціям, виточено було около 500 процесів політичних, з котрих найбільша часть скінчилася занеханням слідства, а тільки мала часть скінчилася засудженням декого з оскаржених на невеличкі (в порівнянні з тенденційно підніманим шумом) кари, що в тім часі зроблено тисячі ревізій в приватних помешканнях і в локалях найрізніших руських товариств, розв’язано десятки читалень, арештовано та тягано по судах тисячі людей, уражено навіть релігійні почуття русинів такими способами, як обрізування трираменних хрестів, насилання жандармів до церкви для контролі богослуження або поручення такої контролі дідичам та посесорам – навіть жидам.